Володимир Худенко - Дим

Пісня й справді була досить відома в ті непевні роки. Її крутили по радіо та навіть по телебаченню, був такий ролик – ця сама група співає цю саму пісню на сцені будинку культури при якомусь військовому заводі. За їхніми спинами – величезне полотнище з серпом і молотом, профілем Леніна та написом: «Перебудова, демократія, гласність», перед ним сидить барабанщик за установкою, його маже не видно, а далі, на облізлій трухлій сцені, вже решта групи. По праву руку од співця – кумедна білява дівчинка з довгим розпатланим волоссям, вбрана в саму лише довжелезну, явно завелику на неї футболку з американським прапором і взута в білі кросівки – електрогітара з купою дротів звисає з її плеча на широкому ремні аж до самих колін, і дівчинка завзято на ній виграє, нагнувшись уперед, час од часу підбігаючи до мікрофонної стійки, аби допомогти співати решті. Зліва од співця – чорнявий м’язистий хлопчина середнього зросту, до пояса голий, вбраний у самі рвані варені джинси і взутий в ті ж таки білі кросівки, він стоїть, широко розставивши ноги, і бренькає на басовій гітарі перед своїм штативом, піднімаючи голову, аби лиш приєднатись до співу. А по центру сцени сам співак – високий світло-русий хлопчина в спортивному костюмі, взутий у білі кросівки, він тримає мікрофон у руці, завзято жестикулює, стрибає по сцені і в найбільш драматичні моменти навіть падає на коліна або й геть качається по тій не надто чистій підлозі, немов корчачись в агонії. Ото такий був ролик, Антон його добре запам’ятав.

А сама ж пісня йому й подобалась і не подобалась одночасно. Вірніше – вона йому скоріше подобалась, але разом з тим і наганяла якусь тугу неясну, немов за чимось безповоротно втраченим. Він знав, чого так – ця пісенька в його пам’яті намертво зв’язалась із милими, але й гіркими спогадами, непевним, але й незабутнім часом. Часом, коли він нарешті вернувся з армії, пішов знов працювати у колгосп, оженився на Ірі, найкращій дівчині в світі, і мав скільки солодких надій, сподівань та мрій, що наче аж серцю було од них тісно у грудях. А потім те все якось так не знати як зникло, здиміло гірким вересневим димом – вмерла мама, розпалась країна, їм з Ірою не вдалося завести дитину… А потім вони зрозуміли, що, мабуть, уже і не вдасться. В’їлася в серце якась тупа печаль і вже не одпускала. Та й сама та дурненька пісенька кудись ділась – її якось так швидко перестали крутити, та й узагалі перестали згадувати. Наче ще якісь півроку тому вона скрізь гриміла, всі її наспівували, а тут на тобі – ні слуху ні духу. Ще кілька років її, бува, виконували в клубі – шкільний учитель музики витівав на баяні, а жіночки в вишитих сорочках підспівували, але нікого вже ті співи чогось не зачіпали, всі сприймали те, немов щось старезне й допотопне, немов йому вже літ двадцять чи й більше. Бува, інколи молодь виспівувала попід дворами, під гітару, літніми вечорами, але недовго – з’явились якісь нові модні пісні.

Одного разу до Пашки Маоцзедуна приїжджав племінник з міста і вони сиділи гуртом у Пашки під двором – і Антон був. Той племінник знав цілу купу нових пісень, і на гітарі бренькав до ладу. Поспівали ж трошки та по чарці випили, а тоді Антон візьми й спитай за ту пісню: ось, мовляв, така і така, мо’ ти заграєш?.. Той не зрозумів, тоді Антон йому навіть промугикав зачин. Племінник лиш здвигнув плечима і мовив байдуже:

– Та то какое-то старье…

Словом, більш ніде Антон і не чув тієї пісні, хіба оце од Лари. А не так давно йому розказала Ірина про одну передачу по телевізору, Антона не було вдома якраз, а вона бачила. Там була передача про всілякі старі шлягери і згадувалось про цей гурт, «без назви», точно, так він і йменувався, «без назви», того Антон і не міг запам’ятати – чудернацьке ж ім’я направду! Причому писалось те одним словом і на іншомовний манер: «беZназви». Так от, той гурт без назви, як виявилось, недовго і проіснував. Після успіху тієї пісеньки вони мовбито збирались за кордон на гастролі, але щось там у них не вийшло, а потому їх і звати перестали – і за кордон, і вдома, перестали крутити, нікому вони вже не були цікаві, наставали інші часи. Вони потикались, помикались та й розбіглися врешті. В передачі розповідалось про долю всіх учасників гурту окремо – як виявилось, барабанщика свого в них не було, грав якийсь найманий, і ото, виходить, усього троє їх і було. Кумедна дівчинка-гітаристка, як виявилось, швидко вийшла заміж за якогось іноземця і полетіла жити за океан, була там мовбито зразковою сім’янинкою і музикою більш не займалась. Другий гітарист, отой м’язистий хлопчина у рваних джинсах, музику, як виявилось, не полишив, але свого гурту не мав, та й сам не виступав – писав музику на замовлення всіляких зірок та зірочок, але не таку, як раніше, а більш сучасну – як ото гриміла тепер по всіх дискотеках. Ніби навіть був заможним, непогано заробляв. Гірше за все прийшлось отому хлопчині в спортивному костюмі – невдовзі після розпаду своєї групи він викинувся з вікна дев’ятого поверху у рідному містечку, помер у швидкій по дорозі до лікарні. Він був чи то під якоюсь наркотою, чи бозна – може, то вже пізніш додумали. Була якраз якась річниця його смерті – того мовбито й згадали за них у тій передачі про старезні шлягери.