Володимир Худенко - Дим

По третьому колу частував Антон, і Лара пити відмовилась, Іра за нею. Остались п’янствувати ото вони вчотирьох – сам Антон, Юля з Олегом та Ігор. Олег пив, часто закусуючи – то підхоплюючи виделкою холодні вже недоїдені відбивні, то цуплячи в жменю чіпсів, накладаючи собі тої заморської ковбаси. Юля ж одно манірно сьорбала той коньяк, усе запиваючи морсом або виноградним соком, часто бовтаючи коньяк у келиху та нюхаючи його, навіть один раз огризнулась до Олега, коли той кпинив з неї за таке пиття:

– Коньяк надобно пить с умом! – пирхала вона. – Вот смотри, я рукой подогреваю бокал, да? И взбалтываю. Дабы он лучше испарялся… а потом вдыхаю! Коньяк надобно вдыхать, а не глушить одну за другой, как вы, там более – это дорогой коньяк.

Словом, була вона вже відчутно п’яненька.

Ігор же, так як і Антон, глушив один келих за одним, майже не кривився, хоча напій був різкуватим – підхоплював рукою скибочку чіпсів і підносив до носа, тоді м’яв її в руці деякий час, немов знічев’я, і або ковтав, або й опускав на стіл, і знов випивав келих одним махом. Врешті – Антон не надто за ним дивився, і сам-бо вже соловів, чим далі, тим дужче.

Юля ж усе захмеліло чіплялась до Лари з Ірою:

– Красавицы! – суворо витягувала вона, але тут же заливалася дурненьким сміхом. – Вы почему нарушаете дресс-код?

– Это в каком это смысле? – невинно всміхалася Лара, обнімаючи Ігоря за руку.

– Ну как… – Юля неозначено повела рукою, – все пьяны, а вы нет! Все пьют, а вы нет! Или че это я хотела сказать? – звернулась вона до Олега, зовсім заплутавшись у своїм просторікуванні.

– Все, что надо, ты о себе уже сказала, – спокійно мовив той, всміхнувшись, і махнув рукою. – Пей себе морсик, дорогая.

– Чего?

– А чего? – відкрита посмішка.

Олег під дією алкоголю, навпаки, якось прояснів і… пришвидшився чи що? Він тепер легко обходив усі розставлені Юлею пастки, аби не вплутатись у звичну безглузду суперечку. А вона, навпаки, залипала, усе зачудовано озиралася, немов тільки-но прийшла до тями чи й узагалі тільки-но потрапила сюди.

– Да ну! – байдуже махнула вона рукою і потяглася за чіпсами.

– Антош, а как ты насчет рыбалки? – перехилився Олег через стіл, налігши на нього.

– Бывает, – кивнув Антон.

– А есть где? Далеко?

– Водохранилище. Речушки там рядом есть еще. И пару прудов тоже.

– На спиннинг промышляешь?

– На удочку, – покрутив той головою. – Бамбуковая есть, и пятиметровка старая, еще советская. Так, на червя, на интерес, – всміхнувся, махнувши рукою.

– Я вот себе спиннинг недавно прикупил. Вывалил… – він взявся за голову, – эта одно пилит теперь.

– Чего? – очунялась Юля.

– А чего? – відкрита посмішка.

Та лиш позіхнула.

– А на червя сюда вот ходил, с отцом ее, дней несколько назад…

– На Сож?

– Ну… где разлив там.

– Я понял.

– Такое там…

– Карасики?

– Во-во. Парочку. Ты рыбачил здесь?

– Как-то с Ларой ходили пару раз, еще детьми. Так, ради смеха.

– Во-во, и я ж тоже. Взяли чекушку…

– Чего? – знов очунялась Юля.

– А чего?

– Я вот что хотела сказать-то… – тицьнула вона раптом пальцем в Лару. – Вы чего-й это не пьете, а?

– Так напились уже, значит, – відкрито кепкувала з неї та.

– Не знаю, как Ира… – раптом тверезо розсудила Юля. – А вот тебя я знаю, как облупленную, и могу поспорить, что ты не пьяна.

– Это с чего это вдруг такие выводы?

– Ты не пела еще!

– Да, это упущение, – згодилась Лара.

– Песню! Песню! – заплескала в долоньки Юля.

– Песню!.. – згодився й Олег. – Как это ты тогда по-украински пела, интересно так…

– Во-во! – закивала й Юля.

– Ну не знаю… – крутнула головою Лара. – Разве что Антошка с Ирочкой подсобят?

– Подсобят, подсобят!.. – закивала головою Юля.

– Куди ж ми дінемось? – здвигнув плечима Антон і всміхнувся до Іри.

– Тогда… ладно, – Лариса прокашлялась. – Но учтите, я подшофе, так что не обессудьте.

– Да пой уже! – махнула на неї рукою Юля.

І Лара тут же заспівала… Антон добре знав цю пісню і знав, що вона подобається сестрі, та часто затягувала її в особливому настрої. Пісня стала відомою в роки розпаду СРСР. Її співав тоді якийсь київський вокально-інструментальний ансамбль, чи то пак рок-група. Слова були так як народні, допотопні, а от музика – їхня власна, така ото більш гітарна, хоча й підроблена під народну. І співали вони її завзято – звучав на початку такий неголосний, зворушливий, але й чимось тривожний гітарний перебір, затим вступав гулкий чоловічий голос цього, як його, вокаліста чи соліста, словом – співця, а тоді вступала й решта групи, доладно, так як ото на весіллях чи проводах. Потім торохтіли ударні, і наприкінці куплету вривалось гарчання електрогітар, звучав голосний програш, а тоді знов так само решта куплетів, вже під оте гарчання та гуркіт.