Володимир Худенко - Дим

За тим, як коньяк був розлитий, Іра штовхнула Антона ліктем.

– Чого ти? – здивувався він.

– Скажи щось! – прошепотіла вона.

– Що?

– Тост, – просичала. – От потороча…

Той, схиливши голову, піднявся і роззирнувся. Всі дивились на нього, вичікуючи – з неабиякою цікавістю дивились. Він мимоволі потягнувся вільною рукою до потилиці, але на півдорозі спинився і різко, метушливо ту руку опустив, навіть засунув до кишені спортивних штанів.

– Ну… – мовив він і закляк, розгублено зиркнув на Лару.

Та сиділа, опустивши лікті на стіл і підперши руками голову, нахабно так усміхалася, явно з нього кепкуючи. Вона та Іра краще за всіх тут знали, наскільки публічні промови – не його сильна сторона.

– Ну… – знов промимрив він розгублено і зиркнув на Іру.

Та розпачливо скривилась і різко, соромливо закрила очі рукою.

– Ну… будьмо! – випалив Антон і урочисто підняв келиха.

Під верандою пролунав справдешній вибух щирого розкутого сміху.

– Вот это в точку!.. – заливаючись, прокоментував Олег.

А Лара узагалі розлила свій коньяк і ледь не розбила келиха – Ігор тепер доливав їй знову, раз од разу спиняючись і коротко посміюючись, а вона одно беззвучно реготала, прикривши губи рукою, а тоді підняла другу руку і показала Антону великий палець, не перестаючи між тим сміятись.

Він ніяково усміхнувся, здвигнув плечима та й всівся знов на своє місце.

– Ну… хоча б викрутився, – похитала головою Ірина.

Всі, врешті пересміявшись, випили. Антон, щоправда, помітив, що жона лише зробила вигляд, піднісши келих до губів. Він спитав жартома, аби хоч трохи відігратись за свій сором з промовою:

– Хтось, здається, мав намір напитись?

– Антош, – шепнула вона йому, поки Олег із Ігорем голосно переговорювались, – ну ти ж знаєш, як мене розвезе…

І важко зітхнула.

Він опустив під стіл свою правицю, найшов її лівицю, що лежала в неї на коліні, і взяв її в замок.

– Нічого, – мовив затим, – я тобі поможу.

І хвацько, поки Ігор передавав Олегу пакет з полуничним морсом, а той його розкривав і наливав Юлі в стакан, ухопив лівицею Ірин келих і перехилив його собі до уст. Лара, зірка, либонь угледіла краєм ока, а так більш ніхто.

– Ну ти цей… – скривила брову Ірина, – не перестарайся.

Він натомість стиснув її руку в своїй і хвацько підхопив лівою пакет із полуничним морсом, котрий Олег передавав Ігорю назад. Налив у порожній стакан блідо-рожевої рідини й поставив стакан перед дружиною.

– О, – задоволено всміхнулась вона, – оце воно.

Зробила пару ковтків і прицмокнула.

– Смакота!.. Попробуй, – моргнула до Антона і потяглась за чіпсами.

Другий раз частувала Лара і линула Ірині зовсім краплю – ту краплю також проворно допив Антон. Юля ж, цмокаючи свій коньяк, показово скривилась і процідила:

– Так горько что-то… бррр!

– Солидарен, – озвався Олег. – Горько…

– Гірко! – підхопив вже трошки повеселілий Антон і підморгнув сестрі.

– Гірко! – підхопила й Ірина.

Лара з Ігорем піднялись, пригорнулись один до одного і ніжно поцілувались. Цілувались зворушливо і щиро, але все ж трошки стримано перед глядачами, безо всяких там занадто. Так чи інакше, це виглядало напрочуд красиво – Лара хилилась до мужа, як гінка тополенька, обіймала його за шию, притискалась до нього і притискала його до себе, немов намагаючись зростись із ним а чи розчинитися в ньому. Жадала його, і це було видно. А він жадав її, це також кидалось в очі – він обіймав її за талію, а потім, мовби не стримавшись, підняв руки й почав ніжно гладити її світло-руде, огненне волосся, потім, наче знов не стримавшись, одірвався од її губ, торкнувся чолом до її чола, вглядівся їй в очі – глядів із пристрастю, але разом з тим із болем, ніжністю, страхом, жаром, каяттям, німим криком, лихоманним безумством і знов – із болем, страхом, каяттям… Хоч і не видно було його очей, та якось наче всі одчували нині, скільки непідробного, живого, невтримного в цьому його поглядові, отих його рухах, його поставі в цю мить – видно було, що він не просто нині жадає Лару, а й оддається їй увесь, увесь, усім своїм єством, усім собою. І Лара бачила те все і ціпеніла під тим поглядом, під тим навіженим, хворим, благаючим, люблячим, скривдженим, хтивим і знов, і знов – люблячим, люблячим, люблячим!

Вони поцілувалися знов, немов не змігши втриматись, і Антон раптом подумав, що вони ж і дійсно, дійсно так якось підходять один одному, так якось схожі, а чи… Як він раніше не помічав? Ось Лара, тендітна, ніжна, зворушлива – скільки в ній якоїсь ласки, теплої такої краси. І ось Ігор – граційний, стриманий, холоднуватий, якийсь нетутешній… чимось неправильний? Ось вони цілуються, і наче просвітлюється його бліда вилиця, на неї спадає Ларине огненне пасмо, і коли він дивиться їй в очі, то його холоднуватий, виразний світло-зелений немов розтає в її теплому світло-карому… Він наче горів в її огні і хотів, жадав згоріти в її огні. Червоно-чорні ружі палахкотять, і він уже тліє – червоно-чорними змійками повзе по ньому огонь.