Володимир Худенко - Дим

– Это Артем, – проговорила Лара, зазираючи Антону через плече. – Свидетелем у нас был, Игорька друг… Так, посунься!

Вона всілась між Антоном та Ірою і час од часу коментувала тепер.

Антон розібрав, що обидва парубки стоять у тітки Жені під під’їздом, там само, де й вони були кілька годин тому. Ось хлопці рушили в під’їзд, а ось уже і квартира – промелькнуло усміхнене лице тітки Жені, вона наче геть не змінилася з тих пір, як вони з Антоном бачились. Така ж худорлява, висока, строгі, сухуваті риси обличчя – Лара була геть на неї не схожа.

Бозна на кого вона узагалі схожа, вона колись по секрету повідала Антону, що побічними шляхами вивідала в матері, мовляв, схожа вона чимось на батька або якусь його рідню. Але те важко було перевірити – тітка Женя ростила Лару сама, з її батьком у неї був швидкоплинний роман, і Лара ніколи не бачила його не те що вживу, а й навіть на фото. І не знала, хто він був, хіба лише отак само, через обмовки та всілякі побіжні розповіді вона дізнавалася в різні часи, що її отець був ледь не якимось актором чи співаком, дуже відомим. Малою Лара клялась і божилась Антону, що так і є, що вона не вигадала те, що то мати обмовилась якось. А ще пізніш вона мовбито обмовилась, що він був одружений і мав дітей, але попри це любив тітку Женю і хотів піти з сім’ї заради неї, та вона була проти. І про Лару вона йому, мовбито, не сказала. Насправді Антон не те щоб сумнівався або ж вважав те все чистими вигадками. Лара ж була такою незвичайною, і відкись та незвичайність мала походити – в усякому разі, так він сам розсудив підлітком. Якось, ще дітьми, вони з сестрою з ентузіазмом перебирали всілякі плакати та листівки з теперішніми та минулими зірками радянської та навіть світової естради – Лара сказала, що краще про всяк випадок узяти всіх, які є, і Антон погодився. Вони сиділи на підлозі Лариної кімнати, обпершись спинами об її диван, і перебирали всю ту купу чоловічих лиць. Антон брав до рук одне якесь, вони дивились, потім Лара випрямлялась і намагалась повторити вираз обличчя чоловіка на фото, а Антон підносив фото збоку до її лиця, прискіпливо придивлявся – є схожість чи ні? Навіть командував їй час од часу – усміхнутись на інший бік, похилити голову чи наморщити лоба. Провозившись так до вечора, вони таки вибрали декілька фотографій – наших та зарубіжних, вирішивши, що схожість є, і немала. Треба буде відпочити і продовжити пошуки. Потім Антон поїхав, а Лара писала, що повішала ті фото на стіну, і ще деякі нові також. А через кілька років Антон з мамою поїхали до них на Новий рік, то був, здається, останній раз, коли Антонова мати була в них. Лара хазяїнувала в домі сама, тітка Женя була мовбито в Смоленську. А сама Лара якась така зажурена-зажурена. Антон намагався щось взнати, а вона лиш мляво всміхалася, а тоді вже, перед самим Новим роком, він постукав до неї в кімнату, вона глухо одповіла: «Так», і він зайшов.

Вона стояла перед шафою зі своїми книгами, якось задурманено позирала на них. Закутана в тонке картате покривало поверх одежі, схрестила руки на грудях. Антон випадково зиркнув на стіну із зірками і не побачив там нічого, окрім світліших плям на шпалерах.

– А де фотографії? – спитав, розгубившись.

– Спалила, – глухо одповіла Лара, не повертаючись до нього.

– Нащо? – здивувався Антон.

– Да потому что это глупости детские, я ни на кого… – вона раптом мов захлинулась і тяжко схлипнула, – не похожа.

Раптом вона, швидко повернувшись, не присіла, а просто-таки впала в куток між шафою та вікном, стала приглушено ридати, прикусивши кулачок.

– Лар, ну… – Антон присів коло неї, розгублено озираючись.

Це було геть нове для нього відчуття – йому чогось було дуже страшно за неї, але він не знав, як їй допомогти, як її захистити, і головне – від чого?

Він ніяково доторкнувся їй до плеча, і раптом слова йому найшлись самі.

– Знаєш… – мовив він твердо, хоч і трохи ніяково. – Ти схожа на мене. Коли всміхаєшся і… погляд, – він сам ніяково всміхнувся і недоладно показав пальцем на своє ліве око.

Вона зиркнула на нього через пелену сліз, спочатку якось здивовано, а потім її погляд прояснів, брови трохи якось жалібно вигнулись, а вона ураз зворушливо всміхнулась і обняла Антона, той обняв її у відповідь. Потім вона розказала йому, збиваючись, як страшно полаялась із матір’ю, як ненавиділа її, а тепер їй, навпаки, її шкода, і вона почуває себе винуватою… вона просто говорила, а він слухав, і вона розуміла, що він розуміє її. Потім, як вона вибалакалась, він погладив її по плечу, і вона ніяково всміхнулась. Антон поміг їй встати і повів до ванної вмитись, подержав те її картате покривало, поки вона вмивалась, а тоді турботливо знов закутав її в нього, і вони пішли до зали дивитись телевізор. Потім з пошти прийшла Антонова мама, і вони дивились усі втрьох, а потім, за якусь годинку до Нового року, бозна й звідки заявилась тітка Женя, вона швидко перездоровкалась із гостями і, побачивши Лару в коридорі, кинулась до неї, немов вік її не бачила, обняла і щось прошепотіла, Лара ніяково всміхалася, а тітка Женя раптом почала цілувати її, в щоки, в чоло, в волосся…