Володимир Худенко - Дим

Він зітхнув і мило всміхнувся до них, а тоді покрокував у дім, продовжуючи бубоніти собі під носа:

– Ты зарос. Говорит мне – ты зарос, черт побери! Да как же мне, говорю, не зарасти, если ты, любезная, не можешь мне купить чертову бритву! Так нет же.

Ірина всміхалась, дивлячись на Антона – той усміхнувся у відповідь.

– Піду хоч умиюсь, – зітхнула вона.

– Угу, – кивнув він, витягуючи цигарку з кишені. – І цей… – кинув їй услід. – Поклич там їх усіх, справді все схолоне, поки вони виберуться.

– Угу.

Він усівся на сходи під верандою і закурив. Прислухався до тиші селища – повівав легенький вітерець, там далі на трасі раз од разу гуркотіли машини. Ще вчувалось віддалено таке наче лементувала якась захмеліла молодь, дуже далеко.

Звідси, з-під ґанку, не було видно ні траси, ні селища – сам квітничок під низеньким парканом та господарські будівлі за ним, майже не обжиті.

Завести й собі кролів? Як переїду… – сумно подумав Антон.

Од провулку донеслись приглушені кроки – відти йшла Юля, мигаючи вогником цигарки.

– А где это все? – здивовано спиталась у Антона.

– Один пішов… – похитав головою той. – Нема. Друга пішла – нема. Як у рукавичку. Що там дядя Миша?

– Не хочет, – зобразила Юля незадоволену міну. – Укладывается. Должно быть, где-то хряпнул уже. Че-то он какой-то… – вона задумалась. – «Пойду спать, доча, пойду спать…» Шифруется. Да где они там? – зиркнула на веранду.

– Ходім.

Антон підвівся, і вони удвох із Юлею зайшли в будинок.

Всі, як виявилося, стирчали в залі. Невеликий імпортний телевізор в кутку, видно, привезений родичами Токаревих, приглушено бубонів – там ішли якісь вечірні новини.

Ігор з Ірою сиділи на дивані – Ігор був у привезеній ними чоловічій вишитій сорочині і тримав у руках мобільний телефон, Ларин подарунок. Жваво пояснював Ірині, як ним користуватись, тицяючи при цьому по клавішах – ті різко пищали.

– Здесь будут номера, смотри, какие хочешь, заносишь сюда номера… Можно сохранить номер входящего звонка, можно исходящего, и так далее. Можно просто набрать и сохранить.

– И потом просто нажать вызов…

– Да-да. Здесь, смотри, СМС, они хранятся в отдельных папках. Та-ак, здесь у нас мелодии звонка, всякое разное… игрушки, калькулятор, будильник, кажется…

– Ну это… как отдельные папки, здесь в меню, да?

– Да-да, разделы, в принципе интуитивно понять можно, хоть и на английском. Да, смотри, здесь важно – каждая клавиша при наборе…

– Может разное значить.

– Совершенно верно, имеет несколько функций. Ты все схватываешь на лету, я, помню, так долго с этим всем разбирался поначалу… Да и сейчас еще!..

Він махнув рукою, ніяково всміхнувшись, і Ірина трошки зашарілась. Антон і сам всміхнувся, зиркнувши на них – вони так якось мило клопотались над тим телефоном. І чого йому верзлося всяке дурне про Лариного мужа? Бозна й чого.

У цей же час Лара тут же в коридорі перемовлялася з Олегом, той тримав у руках пакунок із бритвою і позирав на нього, понуро опустивши голову.

– Господи, Олежка, ну я не знаю – ну что мне сказали, то я и купила. Ну здесь же плавающая головка?

– Да, но это совершенно не та модель! – ображено бубонів той. – Я же ей полчаса объяснял, какая модель, почему она не слушает никогда? Неужели так сложно запомнить, чем я, черт побери, бреюсь каждое утро?!

– Нуу, Олежка… – стражденно простогнала Лариса. – Ну, может, я перепутала, ну… Ну, хочешь, сейчас в ночной магазин метнемся, ну я не знаю!.. – вона стражденно всміхнулась і опустила руки.

– Вот почему она никогда не слушает, что я говорю? – вів своє Олег, наче навіть її не слухаючи.

– Чего? – гаркнула з-за Антонового плеча Юля і вийшла вперед, стала до Олега впритул. – Не приставай к Ларе! Чего тебе не так, а?

– Это не та бритва, что я просил! – безапеляційно відрізав він.

– Ну так пойди сам и купи свою долбаную бритву!!

– Посреди ночи?

– Олег, блин!..

– Неужели так сложно было купить чертову бритву?

– Ты что, специально? Ты это специально, да? – вона поставила руки в боки.

– Просто признай, черт побери, что тебе сложно для меня что-либо сделать! Даже мелочь…

– О чем ты, блин?

– О том самом. Ты демонстративно игнорируешь мои просьбы…

– Как ты сказал? Я игнорирую? Я?

Вони немовби й лаялись, але на лайку та розмова була геть не схожа. Говорили мляво і трохи наче навіть байдуже, немов не сперечалися, а гралися в суперечку, і все те без будь-якої злоби.

– Это я-то игнорирую? Вот это новости!.. – Юля примхливо пирхнула. – Лаар… – благаючи простягла до подруги руки.