Володимир Худенко - Дим

Але він не міг їй пояснити, і не тому, що не знав сам, а тому, що не знаходив слів. Він не знаходив слів, вірніше, йому бракувало тих слів, бо тут треба було не самих слів, тут треба було передати з одного разу, як замовляння на пристріт чи на кров, а чи оддати їй трошки своєї крові, і взяти за руку, і повести ген на вигін на краю села до витолочених колгоспних нив у сирих поривах противної осені, показати далеке і невимовне світання над Жовтневим і хуторами, те саме, що колись давно, в безтурботнім дитинстві, обіцяло йому, Антону, скільки довгих, цікавенних і щасливих літ життя в оцьому прекрасному світі. Треба було вести її за руку в поля ґрунтовими дорогами і показувати: отут покійний Йванович якось піймав двох маленьких лисенят і припер до них на дворище, і вони ще довго жили у них із матір’ю, у звичайній кролячій клітці, пожирали кістки та подеколи дохлих курей, і Антон інколи годував їх шкварками і грався з ними, а тоді, через рік чи два, одна вже велика лисиця чогось порвала другу. А тоді й сама захиріла через якийсь місяць – її з рушниці дострелив Микитівський. А ось там, трошки далі, в заболочених берегах – зарості лопуха та лободи, там Йванович колись показав Антону яструбине гніздо, як брав його на жнива в розпал літа. Вони дивились тоді на смішних кривеньких яструбенят у сірому пушку, чимало їх там було, в тому гнізді, а два яструби, він і вона, кружляли високо над ними, коротко скрикуючи. Йванович казав тоді, що зазвичай вона сидить на гнізді, а він носить їжу та охороняє. Так і можна їх здибати, казав він, у пору гніздування, влітку та на початку осені, він буде кружляти над гніздом, поки ти йдеш, ото в центрі його кіл і буде гніздо, а вона вже злетить, як ти підійдеш ближче. Ще він казав, що як от зараз взяти яструбеня і висадити з гнізда, то вона, вернувшись, зроду вже його не затягне назад, так воно і пропаде тоді, замерзне. Яструби кружляли над ними, коротко скрикуючи, були жнива, тріщав очерет під пахким вітром. А ось далі лісосмуга над ґрунтовою дорогою, – ходім, Юлю, ходім! Там, бачиш, берізки шурхотять підв’ялим листячком, а отуди, отуди придивись лишень… Бачиш? Як це що то – могила, справдешня могила серед лісосмуги, заросла акацією та кленком іржава ограда й похилений хрест. По іржавій ограді плететься березка та дикий хміль, а трошки збоку хилиться під сирим вітром кущ калини, губить свої ягоди на могильний горбик. Бозна, що то за могила і відки вона там – просто на краю лісосмуги. Хтось жив там, ще бозна-коли, а тепер нема ні хати тієї, ні вулички, і з одного боку поле, і з другого, і курна ґрунтова дорога в полі, а тут лісосмуга, і в ній давня могилка під одиноким кущем калини. Отут треба їй розказати, як він, Антон, колись повертався в Карабутів із гульок в Жовтневому, поночі, дуже п’яний, і пішов не через болото, бо боявся втопитись. Пішов не через болото, а тихою вуличкою Полтавки під тополями, повз ставочок в осоці, тоді Іриною дорогою в старезних яворах. Кумкання жаб, місячна ніч в нерухомих хмарах, легкі пориви пахучого вітру з далеких достиглих нив. Тоді повз шлюз із гнилісною стоячою водою, нагору, нагору по полю, ось уже видніється село, електричні стовпи, шиферні покрівлі і труба над кочегаркою піонерського табору, тракторний стан впритул до Роменської траси. Ось уже й село, околичні городи, обніжки в високих соняхах. Та ж раптом – могила! Ох, ця клята могила, майже під самим селом, на краю лісосмуги, і хрест цей похилений, і тиха безборонна місячна ніч. Самі пориви вітру з далеких нив, пахучі, прогірклі, мляві. Скоріш. Пришвидшити крок. Забута могила в тіні лісосмуги, іржава ограда, похилений хрест. Скоріш. Чи й перехреститись? Як вчила ото баба Маня, як там – три пальці докупи, справа наліво… Сказати б яке слово, та не завчив ніяких молитов ще тоді, лише згадав, як наказувала баба Маня шептати про себе перед екзаменами:

«Вівці під стіл – вовк іде!

Не смій на мене й слова сказать».

Не смій… Побрів, побрів собі в село. Коло курного розхрестя між табором та людськими городами осмілів, озирнувся. Покинута занедбана могилка на краю лісосмуги в гущі пшеничних полів. Колихаються стиглі ниви, шумлять листочками низькі берізки, в далині канави, в торфовищах предковічних боліт, за ними ледь вгадується далекий лісок Торговиця, насип Роменської траси, а над тим всім – непевний світ, тліє собі в полуночнім небі холодна смуга Чумацького шляху.

Іще б розказати… Е ні, цього не розкажеш чужій людині, хоч і подрузі дитинства, до того нікому нема діла, то своє, дороге серцю та душі, то пронизлива, п’янка і болюча пам’ять, сама лиш вона. Але собі, самому собі чого б не згадати? Він і згадав. Згадав присмерк липневого вечора і вогкі тумани над болотами. І як Іра входила в темні води Сухого Ромену, тримаючи його, Антона, за руку, немов ведучи за собою. Він ніяковів, знітився, спитав її, легенько всміхнувшись: