Володимир Худенко - Дим

Вона знов захоплено зацвірінчала, повідаючи про переліт через океан, про якихось невідомих Антону американських друзів, про поїздки автостопом через декілька штатів та прекрасні американські дороги, про первозданну природу якогось там їхнього національного парку, напрочуд ввічливих та приязних американців, про першокласний сервіс та про те, як вони з Ларою купалися в Тихому океані або як її саму ледь не оштрафували за паління в громадському місці на автобусній зупинці в центрі Сіетла.

Вона цвірінчала й цвірінчала, а Антон раз од разу коротко поглядав на Лариного мужа – той так і дивився рівно на дорогу, не одриваючи од неї погляду. Дорога освітлювалась ліхтарями, та ще блискали раз по раз фари зустрічного транспорту, але все те немовби поволі меркло, згасало. Згасав, дотлівав білий день, і звідусіль наповзала липка колюча російська тьма.

Її розповідь перервав писк мобільного.

– Это еще что за новости? – зітхнула Юля і з клопотом достала телефон із внутрішньої кишені олімпійки. – Алле… а, это ты, привет. Чего? Ну? Говори яснее! – вона струснула головою. – Чего ты… С кем? Ну и что? Говори четче, блин! Да? Ну что? И что теперь? – помовчала. – Да сейчас же! Да уже бегу… Разогнался!

Юля важко зітхнула і роззирнулась, а тоді випалила в трубку:

– Да еб твою мать, и че ты хочешь?! Все, не звони мне больше! И Ларе не звони… Чего?.. Я тебя урою, козел, ты понял? Херово слышно – уши прочисти. Все, съебись от меня!

Вона струснула телефоном і знов сховала його в олімпійку.

Антон повернувся до неї і запитально зиркнув.

– Москвич этот ебаный… – вона приклала руку до серця і винувато всміхнулась. – Антош, прости.

– Чего он хотел? – поцікавився Ігор беземоційним тоном.

– Да блядь… О, господи, что-то меня понесло, – вона прикрила губи рукою. – Он где-то встретил Ваньку Самойлова.

– И?

– И где-то нажрались оба по ходу. Я, блин, не пойму, че он несет, еле язык поворачивает… «Мы на проспекте Ленина, забери нас», – прикидываешь?

– Так, может, вернемся?

– Да сейчас же! Девка какая-то там у них пищит… А может, и не одна. Вообще что-то сильно шумно, я еле разобрала. Еще, блин, начнет Лару задалбывать, не дай бог! Кто он вообще такой?

– Я-то откуда знаю? – Ігор крутнув головою.

– А разве он не с тобой приехал?

– Я его здесь первый раз увидел.

– Ну ясно, – Юля зітхнула, – цирк уехал – клоуны остались.

– Так как они теперь доберутся?

– А меня ебет, как они доберутся? – огризнулась Юля. – Не боись, тот Самойлов такой проныра… Да ну!

– Че ты так раздухарилась? – коротко засміявся Ігор.

– Да закумарил меня тот козел! Чего хоть тот Самойлов тут трется вторую неделю? Все пиздел, что у него съемки, а теперь засел и бухает здесь.

– Ну пусть отдохнет человек! Какая ты… – неголосно реготнув Ларин муж.

– Слушай!.. – тільки й спромоглась буркнути Юля.

Вона пояснила Антону, що той Ваня мовбито якийсь режисер-початківець, сам смоленський, але давно вже живе в столиці і знімає чи то якісь кліпи, чи то рекламні ролики, чи й те й інше.

Так перемовляючись, вони й в’їхали в ДРСУ-1. селище так само було яскраво освітлене придорожніми ліхтарями. Антон із Юлею покурили на ґанку, а Ігор, якось понуро похиливши голову, рушив у дім.

Потому Антон з Юлею також рушили за ним, Антон умився в ванній кімнаті і вернувся на веранду – там стояли їхні вполовину розібрані сумки, і він переодягся у свій недавно куплений в Конотопі чорний спортивний костюм із білими лампасами. Не хотілось бруднити нову одежу.

Юля була на кухні.

– Лежит в зале на диване и дрыхнет, – неголосно мовила вона. – Как это у него так получается – лег и сразу отключился.

– Хто? – не втямив Антон.

– Да муженек же, Игорь. И лежит, блин, точно в гробу, в своем костюмчике, – Юля скривилась, – руки на груди сложил и дремлет. Разбудить, может?

– Да пусть поспит, – крутнув головою Антон. – Давай помогу тебе с ужином…

– Да-а… ну, – вона ніяково всміхнулась.

– Давай. Че будем делать?

– Не знаю, – розвела руками й знову всміхнулась.

– Сейчас посмотрим.

Він поліз у холодильник. Не одразу й розібрався, де там та морозилка, бо холодильник був імпортний, і морозилка розташовувалась в окремій секції. З морозилки він, покумекавши трохи, дістав два чималі шматки м’яса, на яких була наліпка з написом кульковою ручкою: «Говядина». Поклав їх на стіл і роззирнувся по кухні, зазирнув у продуктові пакети, а потім – іще до холодильника.