Володимир Худенко - Дим

– А назад в поселок на чем поедем? – ще спитала Юля.

– Игорь сказал, что на какой-то служебной подъедет. Там посмотрим, короче, – Лара махнула рукою.

– Не, ну а че делать? – Юля знизала плечима і зиркнула на Іру, тоді на Антона. – Идемте, проветримся?

На вулиці було ще світло і вельми тепло, заграва ще дотлівала на обрії ген за далеччю житлових масивів, і вони, підождавши, поки Лара зажене машину в гараж – той був неподалік – пошкандибали собі тихими дворами. Їм стрічались матері з дітьми у візочках, діти, що гралися на гойдалках та гірках, підлітки, пенсіонери. Прошвендяли вони досить довго, невимушено теревенячи та інколи знічев’я дуркуючи.

Добрівши до парку, вони взяли собі по морозиву та якось так раптово вирішили покататись на чортовому колесі – погода була чудова і обіцяла прекрасний огляд. Правда, всі знали, що Іра побоюється висоти, і двісті раз перепитали її, чи хоче вона лізти туди, чи обіжде внизу. Вона вперто кивала головою, отож і полізла в люльку зо всіма. Але десь на середині підйому почалося те, що й завше – вона поклала руки на поручень, на руки голову і заплющила очі, здригаючись од кожного поштовху люльки. Антон потроху кпинив над нею, між тим зацікавлено розглядаючи стіни Смоленського кремля вдалині – то були рештки чотирьохсотлітньої фортеці, майже повністю знищеної ще під час війни з Наполеоном. Нині вцілілі стіни та башти, як видно, потрошку відновлювали – то там то сям виднілись риштування, підпірки та подібне будівниче обладнання. З парку ж гучно гриміла якась музика – видно, з того фестивалю.

– О боже, о боже, о боже, ох!.. – одно зітхала Іра.

Лара обняла її за плечі і почала гладити.

– На чорта ти полізла? – зітхнув Антон, м’яко всміхаючись.

– Думала, не боятимусь! – одрізала Іра, не підводячи очей. – О боже… О боже…

– А чого ж боїшся тепер?

– О-ох!.. – тільки й видихнула Іра.

– Сиди уж, десантура! – вступилася за неї Лара. – Господи, ездила к нему в Прибалтику. В учебку, – мовила так наче до Юлі. – Это только кому рассказать! Во-первых – куда-то не туда приехали. Я так и не поняла… С Виталькой, ну ты помнишь, да? И вышли из поезда, а там какое-то село, черте-что – иначе и не скажешь! Домики какие-то, заборчики такие, штакетники, все одинаковое… И главное – они, видите ль, на русском не понимают, вот что!.. В магазин зашли – там какая-то дура молоденькая, плечами все пожимает, зашли какие-то старики, что-то по-своему переговариваются, на нас искоса поглядывают, ничего не отвечают или по-своему, односложно, хрен разберешь, короче. На улице нашли что-то вроде автобусной остановки, там тоже пожилая пара вроде. Мы их спрашиваем – они смотрят на нас, как на баранов, потом опять что-то на своем, между собой… Я психанула и говорю им, блин, – Лара махнула рукою, – на чистейшем украинском: «Шановні, ви часом не підкажете, як нам потрапити до військової частини? Бо ми тут, здається, трошки заблукали».

Антон дзвінко розсміявся.

– Они уже как-то по-другому глядят, не так подозрительно, что ли. Посмотрели так друг на друга, переглянулись… И на таком, знаешь, ну, ломаном русском говорят: вот тут, дескать, автобус, тут надо… Ну, короче, объяснили с горем пополам. Привезли нас, значит, с Виталькой, высадили где-то посреди леса! Посреди чертового леса, там тропиночка, во-от та-акусенькая!.. Черт. Идем мы это, с ним, и с этой самой тропиночки то ли сбились, зашли, короче, бог знает куда. Но вроде как на опушке, уже лес редеет. И тут! Господи, смотрю я – они с неба! Как груши! И вот так вот падают, – Лара знов жваво замахала руками, – на своих парашютах. Бог знает, сколько их там! И я стою такая… и, как дура, реву, – вона болісно скривилась, – кричу: господи, куда вы дели моего братишку?!

Вона безвольно впустила руку собі на коліно, і Антон нахилився до неї, накрив ту її руку своєю. Вона іншою рукою змахнула раптову сльозу, широко всміхнулась, роззирнулась. І Юля, і Іра зацікавлено слухали її, а Ірина про свою боязнь наче й геть забула. Та, правда, й колесо вже докручувалось, і люлька повільно опускалася до землі.

Потім вони поблукали ще парком і, побачивши багато молодих людей та підлітків – деякі були розмальовані та в чудній одежі, більшість – захмелені, – вирішили зазирнути на той фестиваль, чи концерт, чи що то було. Вечір уже спадав на місто, теплий осінній вечорок, але було ще досить світло, та, крім цього, скрізь по парку горіли ліхтарі. Вони взяли білети в касах, а Юля десь іще й дістала великий пакет із солодкою ватою, і не признавалась, де. Вони пішли до невисокої огорожі, спорудженої по парку, і пред’явили там білети. Тут уже тинялися не лише п’яненькі підлітки, а й міліціонери, в основному парами та невеликими купками. На території ж фестивалю робилося бозна й що. Перед сценою гарцював натовп, деякі носилися без ладу огородженою територією парку, але міліціонерів тут було ще більше, тому якихось надмірних безладів не виднілось. До сцени вони вчотирьох не пішли, та й не дістатись було туди ніяк через щільний натовп. Та й музика була якась дурнувата, у всякому разі Антону вона зовсім не сподобалась – гарчали гітари, гупали барабани, а співаки натомість не співали, а немовби говорили щось у мікрофон, тільки й того, що в риму. Деякі підлітки подалі від сцени повлягались просто в витоптану траву і вилежувались там. Ірина здивовано вирячилась на якусь пару, що пристрасно обіймалась, валяючись на землі – вона тільки-но об них ледь не спіткнулась. А потім їм ще стрілось двійко якихось зовсім молодих дівчаток, що хтозна й ок чому цілувалися взасос.