Володимир Худенко - Дим

– Для тебя тоже есть… – наївно, по-дівчачому зашарілась Лара, а потім немов оговталась. – Так!

Вона розвернулась до Юлі, Антона та Ірини і зробила до них крок.

– Знакомьтесь.

Вона простягнула руку до Антона, і той підійшов, усміхаючись.

– Это… братишка мой! – Лара обійняла обома руками Антонове ліве плече і притулилась до нього лицем.

Ігор зробив крок до Антона і простягнув йому правицю з розстібнутим рукавом, дещо ніяково всміхаючись. На його зап’ясті висів масивний годинник, але не якийсь там бозна-який, а наче звичайний, схожий на радянський командирський, хоча мельком і важко було розібрати.

– Столько слышал… – ніяково вивів він своїм чистим голосом, – что как будто давно знаком.

Вони потисли правиці один одному, і Ігор ще більш ніяково мовив:

– Ну…

Після чого Лара трошки відсторонилась від брата, і Антон з Ігорем обнялись. Лише тепер Антон угледів, що ніс у Ігоря не лише з горбинкою, а й ледь-ледь викривлений набік – либонь, наслідок якоїсь давньої травми, можливо, перелому, а там бозна. На вроджений дефект було не дуже схоже.

Лара між тим вже стояла коло Іри, приобійнявши її за плече одною рукою, а іншу тримаючи у неї на передпліччі.

– Ирочка, – ніжно мовила вона, представляючи мужу братову.

Той взяв Ірину правицю в обидві свої, потримав хвильку, а потім вони також обнялись.

– Очень приятно, – мовив він, усміхаючись.

– Взаимно, – ніяково одповіла Іра.

Затим Ігор зиркнув на Юлю, що стояла трошки осторонь, і безтурботно кинув:

– Хочешь, и тебя обниму?

– Ну что вы, что вы!.. – манірно протягла та, але все ж легко обнялася з ним заради сміху.

Потому Ігор запитально зиркнув на Лару, а та задумалась, наморщивши чоло.

– Машина вот… – неголосно вивів він, кивнувши на проїжджу частину.

– Нет, нет! – крутнула вона головою, немов щось згадуючи. – Мы с Юлей собирались метнуться в Дом торговли… И Иру возьмем с собой! – тицьнула вона в брата пальцем, суворо нахмуривши при цьому брови. – А вы, мальчики… хотите составить нам компанию? – лукаво, по-циганському всміхнулась.

Антон розгублено зиркнув на Ігоря і вперше піймав погляд його виразних блідо-зелених очей. Погляд той був чіпкий і пронизливий, не надто приємний і якийсь такий аж наче холоднуватий. Він спинився на Антоновому лиш на хвильку, а тоді знов забігав туди та сюди і зробився одразу інакшим – дещо неуважним, зніяковілим, як і до того.

– Ми… – вивів Антон задумавшись.

– Нет, спасибо, – всміхнувся Ігор до Лари. – Только как же вы без машины?

– Моя машина здесь, дома, – пояснила вона. – Мы приедем чуть позже тогда, хорошо?

– Давайте подкинем вас?

– Тут десять минут идти, брось.

– Точно?

– Да брось!

– Ну смотри.

Врешті Ігор з Антоном пошкандибали до припаркованої на обочині іномарки, а дівчата пішли в іншому напрямку, помахавши їм рукою.

– Женщины… – трошки ніяково вивів, Ігор заводячи двигун. – С ними не соскучишься.

– Это точно, – кивнув Антон, мляво всміхнувшись. – О, смотри!

Вони тільки-но відкотились від обочини і вгледіли Юлю, що метрів за сто попереду махала їм рукою. Вони під’їхали до неї, і вона відчинила дверцята, розв’язно бухнулась на заднє сидіння за їхніми спинами, просто на Ігорів піджак, ледве що не розляглась там, закинувши ногу за ногу.

– Что случилось? – спитав Ігор.

– Ничего, – здивовано вирячилась на нього Юля. – Лара просила вас накормить. Главным образом тебя, – вона тицьнула в Ігоря пальцем.

– Премного благодарен, – засміявся той, а Юля виструнчилася і театрально поклонилась йому у скло заднього огляду, зробивши ще й ефектний пас рукою.

– Ну че, много шпионов поймал? – спитала вона, як вже рушили, байдуже зазираючи в вікно.

– Чуть самого не поймали… шпионы, – зітхнув Ігор, – пришлось уходить, отстреливаясь.

– Во как! – глузливо кинула вона, не повертаючись.

– А ты думала!

– Че это за тачка?

– Служебная.

Вони помовчали з хвилю, а тоді Юля раптом різко нахилилась до Антона і обняла руками його сидіння.

– Слышь, Антошка, – мило зацвірінчала вона, за своєю новою звичкою манірно розтягуючи слова, – а тебе Ларка не рассказывала, как мы с ней в Штаты летали?

– В Штати? – здивувався той. – Та я навіть і не знав…

– Ну как же! – стряхнулась вона. – В девяносто… каком же?

– Девяносто шестом, – неголосно озвався Ігор, не відриваючи погляду од дороги.

– Вот у кого память! – неуважно кивнула вона на нього. – Там перелет сам часов десять…