Володимир Худенко - Дим

– Та-ак… – задумався він раптом. – Погано, що м’ясо мерзле, а то б… Довго буде розмерзатися.

– Так давай я разморожу! – оживилась Юля.

– Як? – не втямив Антон.

– В микроволновке. Щас…

Антон ту мікрохвильову піч бачив хіба по телевізору. А Юля взяла обидва шматки, так у пакетах і поклала на широку тарілку, крутнула якесь там реле, і замелькав циферблат таймера, піч засвітилась і загуділа.

– І що воно тепер… звариться? – дивувався Антон.

– Ну зачем сварится? – всміхнулась Юля. – Разморозится, будет как свежее.

– Чудасія! Слушай, ну тогда предлагаю компромиссный вариант… Картофель с говяжьими отбивными – как ты на это смотришь? Сварганим салат, я вижу, тут помидорчики свежие…

Юля знову всміхнулась, трошки задумливо.

– А ты по курсам насчет отбивных? Я, признаться, немного разленилась по части готовки.

– Сейчас все будет, – кивнув Антон і видобув із шухляди ножа.

Тоді найшов під умивальником пластмасове відро, поставив серед кухні, підсунув туди стілець, переніс продуктовий пакет із картоплею.

– А мне че делать? – спиталась Юля, так і стоячи під стіною.

– Развлекай разговорами.

– Не, так не пойдет.

– Ну, как мясо разморозится… нарежь мне его тонкими кусочками. Миллиметров в пять толщиной, не больше. Справишься?

– Да ну тебя!..

– Ну и отлично.

– Как ты картошку чистишь умело…

– Роки тренувань, – хихикнув Антон.

Врешті він швидко впорався з картоплею, так само швидко нарізав її продовгуватими шматочками, а потім допоміг Юлі дорізати яловичину. Він узяв дві сковорідки, одну глибшу, другу меншу, поставив на газову плиту.

– Так… ось що, – мовив він до Юлі. – Я щас поставлю картофель. Помешивай понемногу, хорошо?

Та кивнула.

Антон налив у глибшу сковорідку чимало олії, підпалив газову конфорку своєю запальничкою, висипав на сковорідку скибочки картоплі.

– Почаще мешай, ладно?

Юля знов кивнула.

Антон знайшов у шухлядці молоточок і став акуратно та уміло відбивати м’ясо. Одбивши кілька шматків до тоненьких смужечок, він взяв на столі тацю зі спеціями і змішав у блюдці сіль із чорним меленим перцем.

– Надо было мне таки за тебя выйти, – пирхнула Юля. – Ириша, должно быть, за тобой как за стеной.

Антон лише приглушено розсміявся, натираючи відбите м’ясо приправою. Потім він дістав із холодильника декілька яєць і розбив їх у широку емальовану миску, швидко сколотив їх там виделкою, в іншу миску сипонув борошна.

– Помешивай, не давай пригорать.

– А приправу какую?

– Ничего не надо, только соль. Под мясо лучше всего, даже лука не надо. Она размякнет от лука, ни к чему… Масла подлей еще туда.

Він коротко зітхнув і обкатав шматок м’яса в борошні, потім у збитих яйцях, кинув на сковорідку.

– Как вы там живете?.. – спитала Юля, помішуючи картоплю. – Ну, вообще.

– Да как-то живем, – Антон знизав плечима.

– Антош, ты пойми меня правильно… – вона струснула плечем. – Лара же мне все рассказывала. Глушь какая, я не знаю просто. Работы нет, я уж не говорю о перспективах. Мой папаша вот тоже, сидит все, спивается понемногу. Я уже как только ни уговаривала, чувствую – скоро просто поставлю перед фактом, мол, так и так, собирай вещи, поехали. Так это еще здесь, десять минут до Смоленска как-никак, а там… Ну как вы там сидите, я не понимаю – ну вы ж молодые ребята, и вообще… – вона замріяно, мило так всміхнулась, – такая классная парочка!

Антон всміхнувся у відповідь, перевертаючи відбивні на сковорідці.

– И сидите, – продовжувала Юля. – Господи, Тош, да там же скукотень смертная, должно быть!

– Да как тебе сказать… – він трошки зам’явся. – В принципе, привыкаешь.

– А зачем? Зачем привыкать, Тош? – вона подивилась на нього і примружилась, зморшки коло її очей знов зібралися в дрібну павутинку.

Він зняв готові відбивні зі сковорідки і понуро всміхнувся за тим.

– Да не знаю я, Юль, – одповів. – Просто привыкаешь.

Вона ще щось сказала собі під ніс, помішуючи картоплю, що вже трохи підрум’янилась, а він собі задумався. Він хотів би їй пояснити, нащо звикати жити, а чи скоріше – заживо гнити в глухому одинокому селі на Роменській трасі, в гущі пшеничних полів. Нащо раз за разом проживати ті нудні й безконечні осені, зими, весни і літа, літа. Нащо скніти в сій пустці, серед руїн збанкрутілого колгоспу, викорчуваних силосних ям, зарослих будяками курних розхресть під голими облущеними стінами розкраденої ферми чи запустілого піонерського табору. Нащо те все?