Володимир Худенко - Дим

– Ничего, – мило простогнала Лара, уткнувшись їй у плече. – Настроение хорошее.

Вона вивільнила Юлю зі своїх обіймів і випросталась.

– И не смей мне его портить, поняла? – погрозила вона подрузі пальцем і розвернулась до пакетів.

Нахилилась, щось у них відшукуючи.

– Да я завсегда… – глузливо, але й все ще ніяково зітхнула Юля.

Вона, неуважно озирнувшись, підійшла до Антона та Іри, котрі так і стовбичили в дверях кухні.

– Да они тебе сами испортят… – продовжувала вона свою проповідь. – Вот щас как припрутся всем кагалом – сама увидишь.

– Там посмотрим, – Лара шурхотіла пакетами.

– Мы с Антошкой тут кушать приготовили всем… – трошки навіть розгублено прорекла вона.

Вона досі ніяковіла трошки – видно, геть не була звикла до всіляких пестощів.

– Твой благоверный дремлет в зале… – продовжила вона.

– Я здесь, – пролунав у коридорі гулкий і спокійний, навіть дещо млявий Ігорів голос.

– Господи!.. – видихнула Юля, ледь не зойкнула, різко смикнувшись.

Ірина також злякано смикнулась, почувши його голос, навіть хитнулась, немов оступившись, але Антон завбачливо її пригорнув, ніби неуважно, але й вправно разом з тим.

– Да когда ты прекратишь так выскакивать? – злякано видихнула Юля, розвернувшись на голос. – Боже, я чуть не родила!..

– Неожиданная была бы новость, – мовив Ігор і ступив крок вперед, до них.

Тепер і Антон, і Іра добре бачили його – він стояв впівоберта до них у тій же сорочці і строгих брюках, засунувши руки в кишені. Стояв розслаблено, опустивши плечі, і при цьому наче ледь помітно, пружно похитуючись вперед та назад.

– Очень смешно, – струснула головою Юля і покрокувала в бік Лари, котра вовтузилась із пакетами коло дверей.

Ігор мовчки всміхнувся їй вслід, ніби добродушно, але Антону та його посмішка чогось не сподобалась – здалася глузливою, презирливою. Ніби й всміхається, а решта лиця така ж нерухома, застигла. Та ще цей викривлений ніс із горбинкою…

Лара підійшла до мужа з пакетами соку в обох руках і поцілувала його в губи, той поклав руки їй на передпліччя. Вона проникливо зиркнула йому в очі.

– Ты поспал? – спитала тихо, турботливо.

– Вздремнул немножко, – кивнув той, всміхаючись.

Тепер він всміхався дійсно якось приязно, навіть ніжно. Але міміка все одно лишалась тяжкою, натужною. Його тонкі пальці, як і тоді, погладжували вишиті ружі на рукаві Лариної сорочки, потім він підніс правицю і немовби знічев’я легенько посмикав шнурочок-зав’язку на її шиї.

– Тебе очень идет, – мовив він тихо.

Вона соромливо всміхнулась і знов проникливо зиркнула в його виразні блідо-зелені очі.

Може, то через погане освітлення коридора, але Антону здалося, що Ігорове обличчя, коли він так ото всміхався до Лари, немов покривалось не знати звідки виниклими зморшками, немов прорізалось дрібними тріщинами… Бозна й що, словом. Зі сну людина – ото й ворушить лицем мляво.

Ірина знічев’я потерлась об Антона плечем, і той вийшов з легкого заціпеніння.

– Та-ак… – промовив він урочисто. – Трапезничать изволите?

Лара з Ігорем розвернулись до них з Іриною.

– Ужин стынет, – всміхнувся до них Антон.

– Это всенепременно, – всміхнувся Ігор у відповідь.

І знов – широка усмішка, нерухоме лице.

Аллах акбар, що воно таке? – подумав Антон. – Чи й я вже ревную, як Юля? Дурниця якась…

Вони втрьох – Антон, Ірина та Юля – заходились накривати на стіл під верандою, носили туди тарілки та страву, а Лара з Ігорем ще й вовтузились на кухні – нарізали ковбасу та сир, щось розпаковували, перемовляючись. Потім Лара з Ігорем пішли в будинок, а решта людей понесла приготовану ними закуску туди ж під веранду.

Якраз тоді до них підійшов Юлин Олег – він ніс цілий ящик пива.

– По пиву, ребят… – безпосередньо посміхнувся він до всіх і грюкнув ящик на край столу.

– Где папа? – спитала Юля.

– Телик смотрел… – задумався Олег. – Может, спит уже.

– Он ужинал?

– Да не знаю я, – здвигнув плечима. – Наверное.

– Пойду спрошу, не придет ли к нам ужинать.

– Да он спит уже, небось…

– Пойду спрошу.

Вона прудко збігла з ґанку і почимчикувала додому.

– Эй! – окликнув її Олег. – Бритву мне привезла хоть?

– У Лары спроси… – долинув Юлин голос із тьми вулички.

– Ну вот что за женщина? – прокоментував Олег, розвернувшись до Іри та Антона і смішно розвівши руками. – Ну бритву, говорю, купи мне чертову бритву… Ты местная, ты, говорю, знаешь, где здесь что, почем и как. Так нет же.