Володимир Худенко - Дим

Лара сиділа за Ігорем і, вечеряючи, повернулась трохи на бік до всіх. Вона раз од разу приязно всміхалася то до одного, то до другого зі своїх гостей, задоволено хитала головою, приплямкуючи, або, бува, ненав’язливо пропонувала комусь те та се.

Окрім смаженої картоплі, відбивних із яловичини та салату зі свіжих помідорів, на столі була нарізана тоненькими скибками сирокопчена ковбаса, сир, різноманітні соки в пакетах та соуси і ще окремо якась така ковбаса в продовгуватій бляшанці, немовби консервована, схожа на оту докторську, і ще й в олії чи чомусь такому – того добра стояло на столі аж дві чималі бляшанки. Антон хотів прочитати, що то воно, але було не по-нашому, він розібрав лише слово SPAM, наче відкись йому знайоме, а відки – бозна.

– Учитесь! – кивнула Лара на брата і підморгнула йому.

– Нет, правда… Ирка! – Юлю потягнуло на розглагольствування. – Как ты его так выдрессировала?

– Він сам, – пирхнула Ірина, ледь не похлинувшись.

– Врешь!

– Ні, – Ірина потішалась, зиркаючи на Антона.

– Ну…люблю готовить, – виправдався Антон. – Особенно проголодавшись.

Він хотів так пожартувати, але Юля одразу перехопила ініціативу:

– Моришь голодом? – тицьнула вона в Ірину виделкою. – А че, тоже вариант, – і задумалась.

– Та не… – смішно розгубилась Ірина. – Та ну вас!

Всі добродушно засміялись, а Лара, змовницьки підморгнувши Ірині, неголосно проказала їй по складах:

– Заз-дро-щі.

І обидві засміялись.

– Чего-чего? – нагострила вуха Юля.

Та Лара у відповідь лиш розвела руками, зобразивши святу невинність.

– Хитрые какие… – повела Юля плечем, а потім звернулась до Лари, мовби щось згадавши. – Слушай, мать, че-то мы как-то так сидим… как неродные.

Лара подивилась на неї, призадумавшись.

– Пиво вон есть… – зметикував Олег.

– Да пиво пивом, – махнула рукою Юля.

– Идем со мной, – позвала її Лара, і вони зникли в домі.

Скоро вони з’явились обидві – Юля несла на підносі чималу пляшку коньяку та широкі келихи, а Лара на ще ширшому підносі торт у вигляді рожевого серця з кремовою оборкою.

– Давайте по протоколу, – винувато всміхнулась вона. – Вначале попьем чайку, сейчас я чайник принесу еще… Это очень вкусный торт, у нас несколько таких было, ручной выпечки, это какая-то Юлькина знакомая здесь сама печет, на заказ, представляете?

Вона поставила піднос із тортом на стіл, Ігор їй допоміг.

– Это ж Дашка Елисеева, ты че, ее реально не помнишь? – залементувала Юля, розставляючи на стіл келихи. – Ее еще Шиншиллой называли, погоняло у нее такое было… Ну, Дашка, Дашуха, неужели не помнишь?

Лара з невинним виглядом покрутила головою.

– Ну ты даешь, мать… – здивувалась Юля. – Такая отвязная телка была, куда! Теперь… – вона поставила пляшку поміж келихів та взяла піднос під руку, – замуж вышла, за вояку какого-то местного, прикидываешь? Остепенилась и торты печет на заказ.

– Она смоленская?

– Ну а какая? Куда я за тортами-то ездила? В Смоленск же и ездила, – Юля всілася за стіл. – Была дома у нее, какая-то такая квартирка невзрачная… Двушка или что? – вона підперла голову рукою. – Без ремонта, без ни хрена. Детишек там то ли двое?

– Чего ты расселась, красавица? – гримнула на неї Лара, всміхаючись.

– А чего?

– Поди, чайник поставь.

– Ну ладно.

Як вона пішла, то Лара зиркнула на торт і мовила:

– Это все, конечно, несколько too much… – скривилась вона. – Я имею в виду дизайн и… – замахала руками, – цвет. Но на вкус – просто объедение!

А потім додала вже зовсім пошепки:

– И я отлично помню эту дуру Елисееву, но Юльке об этом ни слова, вы поняли?

Всі приглушено розсміялись, у тому числі й Олег, а Лара шмигнула назад у дім. Врешті вони з Юлею принесли електричний чайник, чашки і металеві банки з різноманітними імпортними чаями, декілька лимонів. Лара ще й тримала під рукою якийсь паперовий пакет. Вона поклала той пакет на край столу і стала нарізати торт, а Юля ходила округ столу, питаючись, кому який чай, тоді поналивала всім у чашки окропу.

Впоравшись із тортом, Лара розпакувала пакет та подала Антону жмуток фотографій.

– Вот, полюбуйтесь, – мрійливо всміхнулась і стала розкладати торт по блюдцях.

Антон з Іриною стали зацікавлено роздивлятись фотографії. На перших двох із них, майже однакових, коло розчинених дверцят чорного БМВ з тонованим склом стояв Ігор в такому ж костюмі, може, й тому самому. Чорні брюки, біла сорочка, тільки ще й в розстібнутому жакеті, лаковані туфлі; тримав у руках чималий букет, здається, з білих троянд. Він позирав кудись повз камеру своїм холоднуватим поглядом, а поруч із ним, кроків за два, на тротуарі, розв’язно присівши навпочіпки, курив ще один хлопчина, також у костюмі, чорнявий і смаглявий – цей позирав просто в камеру і очі мав, як дві вуглинки – чорні-чорні.