Володимир Худенко - Дим

Між тим Антон помітив, як міліціонери та деякі підлітки здивовано озираються на їхній гурт, вірніше – на саму Лару, на її вишиту сорочину. Врешті Лара запропонувала всім пройти під навіс на край території – там продавали каву, чай та безалкогольні напої. Вони всілись там на наспіх стесані дерев’яні лави і пили собі якусь шипучку, насміхаючись над тією всією шантрапою.

– О, я сейчас! – гукнула Лара, перекрикуючи музику, і зірвалася з місця, дістаючи з кишені телефон.

Антон зиркнув їй вслід, і тут його щось відволікло. Він спочатку не зрозумів, що змінилось, а потім раптом втямив – пісня. Зі сцени лунала справдешня пісня, а не оте тараторіння, хоч і під гуркіт гітар. Та й мотив неначе був якийсь знайомий, хоча й трохи переінакшений… Антон навіть піднявся і знову підійшов трохи ближче до сцени.

Там на сцені виступав якийсь гурт, а перед мікрофоном стояв неголений і закудланий хлопчина з гітарою на плечі. Він був у біластих рваних джинсах, босий, а на плечах теліпалась явно завелика на нього армійська камуфляжна куртка з погонами, нашивками російських збройних сил, групою крові на грудях та іншими знаками відмінності.

Цей неохайний хлопчина в армійській куртці не надто в лад виспівував саме під гуркіт гітар:

Вони зустріли Ігоря на вузькій алейці під стінами Смоленського кремля. З одного боку бруківки була проїжджа частина, обрамлена рядком низеньких ялинок, а з другого – та древня стіна з гостроверхою баштою під павутиною риштувань. Він ішов од припаркованої на обочині чорної іномарки, а вони всі вчотирьох крокували йому назустріч. Небосхил іще жеврів скупим вечірнім світлом, і різко палахкотіли ліхтарі над дорогою, тому зятя було добре видно. Він був середнього зросту, нижчий за Антона, може, такий десь, як Лара, темно-русий, вбраний у строгі чорні брюки та таку ж саму строгу заправлену в пояс білу сорочку з розстібнутими верхніми ґудзиками, взутий у чорні лаковані туфлі. Йшов він вельми швидко, дивлячись собі під ноги та сховавши ліву руку в кишеню брюк, правою ж злегка метляв у повітрі, і рукав на ній, здається, був розстебнутий. Він ішов, трошки навіть згорбившись, зсутулившись, у ньому навіть не вгадувалась знайома Антону військова виправка, проте сама хода його була розслаблена, легка, кроки якісь пружні, упевнені, спортивні чи що. «Наче кіт», – чогось подумалось Антону. Коли він підійшов трохи ближче, то Антон роздивився і його обличчя. Лара саме вискочила вперед до нього, і Ігор підняв на неї свій погляд. Самого погляду Антон не впіймав, але от обличчя роздивився краще. Риси його обличчя, на відміну від сказаного Юлею, здались Антону скоріше красивими, якимись витонченими. Але от міміка змазувала враження – лице дійсно було якимось нерухомим, застиглим. Антон навіть здивувався, як воно Юля так влучно його охарактеризувала: «Лицо какое-то неподвижное у него». Гладко виголений, ніс із горбинкою, бліда шкіра, лише на вилицях і трохи під очима засмага не засмага, а скоріше злегка полущена шкіра, немовби од давніх сонячних опіків. Аби не близьке світло ліхтаря, то й не помітно було б. Трохи задовга як на офіцера чуприна спадала на чоло, ледь не на очі.

Лара підбігла до нього і повісилась йому на шию, точно як та школярка, ще й зігнувши трошки ногу в коліні. Він легко впіймав її і обняв не за талію навіть, а за спину, поклавши долоні на її плечі. Раптом Лариса різко відсторонилась від нього і ляснула розкритою рукою в центр його грудей, щось неголосно сказала йому, не було чутно, що. Він також їй щось сказав, узагалі, либонь, пошепки, і ніжно пригладив її світло-руде, огненне волосся, тоді другою рукою узяв її руку, ту, котрою вона його вдарила, обережно підніс до своїх губ та поцілував.

Наша трійця підійшла до них і тактовно спинилась за кілька кроків, трошки збоку. Лара та Ігор дивилися один одному в очі й мовчали. Вона тримала ліву руку у нього на плечі, а він її правицю так і тримав тепер у своїй, лівицю ж опустив їй на передпліччя і довгими тонкими пальцями погладжував вишиті чорно-червоні ружі на її сорочці.

– Это подарок, – м’яко мовила вона, зворушливо всміхнувшись.

– А я смотрю – какая прекрасная украиночка! – всміхнувся він у відповідь.

У нього був якийсь незвичайний голос. Без якогось особливого акценту, проникливий і навіть красивий – немов у якого актора чи співака. Він говорив тихо, але голос був чіткий, ясний, у ньому віддалено вчувався метал, немов бриніла десь далеко туго натягнута струна.