Володимир Худенко - Дим

– А боже, це що за жахіття? – зойкнула Іра.

– Портрет со смертью, играющей на скрипке, – пролунав у кімнаті веселий Ларисин голос.

Вони обернулись і вгледіли її – вона стояла в дверях кімнати, обіпершись об косяк, схрестивши ноги і склавши руки на грудях, її світло-руда, трохи розтріпана огненна коса спадала з плеча на вишиті по рукавах чорно-червоні ружі. Лара безтурботно всміхалася.

– Ти не бачила хіба?

– Ні, – Іра крутнула головою і трошки злякано зирнула на ту картину.

– А, ну да, – Лара кивнула, ще ширше всміхнувшись. – Маман ее не любит и бурчит, если я вешаю… – вона дзвінко засміялась. – А мне нравится.

– Жах який! – здригнулась Ірина.

– Чого?

– Не знаю… Бррр, смерть!

Лара знов дзвінко розсміялась та зробила крок уперед.

– Давай лучше комп покажу.

– А у тебе є?

– Та ось же.

Дівчата рушили на інший бік кімнати, а Антон все дивився на другу картину, більшу. Оцієї начебто і він не бачив. Чи забув? Це була вже справжня картина маслом, і сюжет її був вельми дивним. Це був начебто двір якогось панельного будинку… Тільки якийсь дивний. Висока панельна брежнєвка розташовувалась досить рівним півколом навкруг густого гаю з тополь, чи то пак отих кипарисів. Вона оточувала оті кипариси, сама будівля була запущена, облущена, подекуди в тріщинах, то там, то сям зіяли побиті вікна та навіть обвалені балкони і цілі квартири по краях, на верхніх поверхах, фундамент заріс сухими травами та чагарником, подекуди з вікон квартир росли чахлі деревця, деякі росли й на даху. Сам той дивний будинок стояв серед рівного пустиря чи занедбаного поля, над ним купчилися важкі рвані хмари, видно було, що віє вітрюга, тужний, надсадний, осінній, хитає оті кипариси-тополі, і самі хмари були осінні, була достеменно осінь. Взагалі картина була дуже схожа на оту в Талашкіно, в ній так само було щось чуже, непевне, мертвенне. А по центру полотна була зображена невелика фігурка – спиною до глядача, похиливши голову, до того кипарисового гаю, в те півколо покинутої напівзруйнованої брежнєвки понуро йшов чоловічок у камуфляжі і з автоматом в руці.

Антон хотів було спитати Лару, що то за картина і чи була вона тут раніше, але вони з Ірою так зацікавлено вовтузились над комп’ютером, що він не захотів їх відволікати. Ірина всілась за новий столик перед екраном і поклала руки на клавіатуру, зацікавлено її розглядала. Лара стояла на колінах коло коробки з дротами.

– На жаль, він поламався, – скрушно мовила Лара і почала тицяти по кнопках.

Щось загуло, мигнула якась лампочка, але тут же все стихло.

Екран начебто просвітлів на хвильку, але тут же згас.

– Бач, не заводиться, – прокректала Лара, встаючи. – Він беушний узагалі-то…

Іра ж заворожено тицяла по клавішах, немовби щось друкуючи.

– Мені дуже це подобається! – вивела вона мрійливо. – У нас у податковій вже працюють на таких… І в райспоживспілці є, я навіть клацала. Як ти думаєш – у мене вийде? Я добре друкую на машинці.

– Звичайно, вийде! – Лара поклала руку на Ірине плече і тепло всміхнулась. – Там нічого складного насправді.

– Поїду на курси, – Іра відкинула голову назад і мрійливо прикрила очі. – У Конотопі курси повідкривали зараз. І навіть спеціальність дають – оператор електронно-обчислювальної машини. А я б скільки всього хотіла! Я як побачу ото по телевізору, так аж загораюсь: там скільки всього можна робити – і програми різні, графіки, таблиці, музика там, фільми, ігри…Як в Америці просто! – Іра замріяно зітхнула.

– Поїдеш, – кивнула Лара знов всміхнувшись, – в Конотоп або й… у Смоленськ. На курси.

І вона змовницьки підморгнула Антону.

– Ну че там? – виглянула з балкону Юля.

– Поставила на зарядку, – зітхнула Лариса.

– И че теперь?

– Подождем.

– Идите ко мне сюда, здесь закат такой обалденный!

Вони всі вчотирьох вийшли на балкон і стали милуватися м’якою осінньою загравою. Вона тліла над Смоленськом.

Зрештою, потеревенивши на балконі з півгодини, вони почули писк мобільного телефона на кухні. Лара одразу кинулась туди, було чутно, як вона бубонить там, але самих слів не розібрати. Вони втрьох тим часом ввалились до кімнати і примостились хто на диван, а хто коло столу.

Лара зайшла в кімнату, заклопотано озираючись.

– Че там? – спитала Юля.

– Сказал, что часа через два, не раньше, – вивела вона, потираючи чоло. – Где-нибудь в центре, он позвонит тогда.

– И че будем делать?

– Давайте прогуляемся! – струснувши певне заціпеніння, мовила Лара і розслаблено махнула рукою. – Я машину пока в гараж поставлю, сходим в парк, что ли? Там, кстати, сегодня какой-то обрыганский фестиваль – можем зайти.