Володимир Худенко - Дим

– Мы вам не помешали?

Антон аж оторопів і провів її поглядом у дім, геть онімівши.

Лише як вона зайшла до веранди, спромігся кинути їй у спину, трошки ошелешено всміхаючись:

– Ладно тебе!

– Какие мы русские! – озвалась Ірина і, гордовито закинувши голову, попрямувала на кухню.

Антон заклопотано зиркнув на Юлю, немов шукаючи в неї підтримки, а та лишень беззвучно з нього реготала.

Тим часом до них підійшла Лара з мобільним у руці, вона стомлено зітхнула, ставши ногою на сходинку. Розвела руками і печально продекламувала:

– Ані чутки про мужа, ані-анітелень.

– Не берет? – спитала Юля.

– Нет, – ще зітхнула Лара. – Один раз как будто сбросил… Видно, что-то важное.

– Наша служба и опасна, и трудна, – криво всміхнувшись, вивела Юля.

Лара на те лиш мовчки потрясла їй кулаком з каблучкою перед обличчям і пішла в дім. Антон з Юлею рушили слідом.

На кухні Іра розбирала пакет із продуктами, а Лара, зайшовши до неї, неуважно мовила:

– Брось это…

На що Іра лиш махнула рукою і продовжила свою роботу.

Тоді Лара розвернулась до Антона і тицьнула в нього пальцем.

– Так, братику, зараз ми й тебе вберемо, – мовила вона вельми безапеляційно. – Пішли.

Лара дала йому легкі брюки, дуже схожі фасоном на оці її бриджі, навіть такого ж бежевого кольору, і легку чорну сорочку з такої матерії, немов джинсова, але все ж дуже тонкої та легкої.

Коли він вийшов на кухню, то жінки примхливо оглянули його, а Ірина навіть підійшла і розстібнула два верхніх ґудзики на сорочці, пригладила йому чуприну з одного боку.

– По-моему, очень даже! – задоволено всміхнулась Лара.

– Правда, – замріяно поглянула Іра на мужа, – тобі ці кольори личать, до речі.

– А где Олег? – обернулась Лара до Юлі.

– Да спит по ходу.

– Он с нами поедет или нет?

– Да пусть дрыхнет.

– Ну как хочешь. Все, едем, едем… – Лара замахала руками.

Вони всі рушили з кухні, коли Лара знов їх спинила, немов щось згадавши.

– А, у меня ж тоже есть для вас подарок. Для Иры… – вона всміхнулась лукаво, так ото, як циганка. – Секунду!

Вона пройшла до себе в кімнату, скоро повернулась із якоюсь невеликою коробочкою і стала її розпаковувати у них на очах.

– Іди сюди, – підізвала вона Іру.

– Що це? – всміхнулась та, ставши коло неї.

– Несуть тобі три царіє со дари… – знов лукаво всміхнулась Лариса і витягла з коробочки форму з пінопласту, там лежав… мобільний телефон. Невеликий, з такою наче антенкою і зеленуватим екранчиком.

– В общем, потом разберемся вместе. Держи, скажем… с днем рождения тебя! – Лара засміялась.

– Ларо!.. – буркнув Антон, але сестра тут же його зупинила, виставивши до нього розчепірену руку.

– Замовчи! – гримнула вона так, що наче аж її акцент кудись дівся. – Це Ірі подарунок, а не тобі, отож помовч!

Антон, примиряючись, виставив руки.

– И вообще, да сколько это может продолжаться – не дозвонишься к ним никогда… О времени звонка договариваешься заранее, будто за границу.

– Они и есть заграница, – засміялась Юля.

– Я не о том… В общем, вы поняли? Так будет гораздо удобней, и вообще…

– Та він у нас і не ловитиме, мабуть, – звеселів уже й Антон.

– Там посмотрим, – махнула рукою Лара.

Врешті вони швидко зібрались і, зачинивши будинок, посідали в машину. Лара, як і тоді, за кермом, Юля коло неї, Антон з Іриною позаду. Як виїжджали, правда, з провулку, то їх перепинив отой Юлин Олег – він вийшов із двору Токаревих заспаний, у майці баскетбольного клубу «Chicago Bulls» та широких шортах, сам досить огрядний, хоча й не пузатий, рослий такий, коротко стрижений блондин. Він, тяжко ворочаючи язиком, перездоровкався зо всіма, а Антону навіть простягнув розчепірену п’ятірню у вікно, так що тому довелося перехилятись через Ірину, аби її потиснути. Потому він, обпершись об машину, довго й нудно став пояснювати Юлі, яку саме бритву вона має купити йому в Смоленську бо, мовляв, таким, як старий Токарев, він вовік не брився й не буде. Врешті Юлі набридло його просторікування, і вона запропонувала йому їхати самому або сходити в тутешній магазин, але той наодріз відмовився їхати, а на слові про магазин лишень болюче скривився. Після цього Юлі прийшла в голову раптова думка про те, що кавалер має намір знов набратись із її отцем, поки вони їздитимуть, і вона цю думку тут же озвучила всім присутнім на підвищених тонах і неабияк завзято жестикулюючи. Той віднікувався, а Юля почала просто-таки верещати на всю вулицю, що як він буде споювати батька, то вона його негайно вижене одвідси в самій оцій майці та шортах, і хай він не здумає, і все таке інше… У цій частині розмови кавалер трошки оживився і став повідати Юлі, що вона його постійно обмовляє і звинувачує бозна в чому, от і з місяць тому…