Володимир Худенко - Дим

Антон побачив ту картину вперше, як вертався зі служби додому в далекому 88-му. Вже прямуючи з Москви, заїхали з Ларою в Смоленськ. Лара й тоді постелила йому в своїй кімнаті, а сама з кавалером перейшла до зали, він пам’ятав те – був вечір уже, і він стояв у ламкому вечірньому світлі посеред кімнати, роздивлявся ту картину. Лара підійшла якось непомітно і поклала йому руку на плече, затим прихилилась головою до його плеча.

– Подобається? – спитала.

– Якась вона… – Антон завагався, – страшненька.

– Чого?

– Не знаю. Їй-бо, не знаю, – він задумався. – Ні, намальовано красиво, та… Якесь воно все нетутешнє.

– Це взагалі-то Італія, – всміхнулась вона.

– Не в тому річ, – заперечив Антон.

Його й самого зацікавило, чого він так реагує на той малюнок, чого він його так відштовхує, наче аж… Може, не відштовхує, а манить? Відки ж ся печаль, ба не печаль навіть, а туга неясна, щось таке холодне, далеке… мертве.

– Цвинтар, – вимовив він.

– Що? – Лара трошки відсторонилась і глянула на нього здивовано.

– Мені це нагадує цвинтар. Не втямлю чого, просто… – він присів на диванчик і задумався. – Знаєш, як буває на цвинтарі? Наче все, як і скрізь, а от… От не так якось. Там тиша, і наче… – він помовчав, – наче все спинилось, розумієш? А вони там лежать, розумієш? Всі вони там лежать унизу і гниють… і так буде завжди.

Він похилив голову на руки, а вона присіла коло нього.

– Ларо, як я з цим житиму? – раптом напрочуд спокійно вивів він, піднявши на неї погляд.

І тоді він, не знати чого, розказав їй дещо страшне, болюче, огидне, що не розказував нікому, нікому-нікому, навіть Ірі потім не розказував, бо боявся звалити на Іру ще й се. Він розказав, а Лара вислухала і нічого не сказала у відповідь, а лишень обійняла його за плечі і прихилилась головою до його плеча, і він розумів, що вона розуміє його, і того йому було більш ніж достатньо.

Вікно кімнатки було завішене жовтуватими шторами з візерунками, замацаними вже також, а напроти стіни з шафою для одежі та картиною стояла шафа вже книжкова, що займала собою півкімнати. Лара бозна як любила читати, з самого дитинства.

Антон ще роззирнувся по кімнаті. Так, він пам’ятав цю кімнату. Вони з Ларою частенько розмовляли тут про різне, коли він приїжджав, повідали один одному свої радощі та жалі, таємниці. Якось вони з самого їхнього знайомства ще малими дітьми відчули довіру одне до одного, взаємну відкритість. Дивно се було – наче й не росли разом, і Лара була трошки ж старша, а все одно – потоваришували вони, і так якось близько, немов були рідні, а не двоюрідні, і немов не жили за сотні кілометрів одне від одного, і немов не ворогували між собою їхні батьки. Чого так? Бозна.

На диванчику в безладі купчилась розстелена Ларина постіль, а скраєчку була рівненько складена чиста. На подушці ж валялась розкрита книжка, Антон підійшов і з горем пополам прочитав назву на обкладинці. Червоним по чорному там було написано «Francis Fukuyama. The End of History and the Last Man».

– Лара… – прошепотів Антон одними губами і докірливо хитнув головою, всміхаючись при цьому.

Він узяв книжку, поніс її до шафи, акуратно поставив за скло. Тут було повно книжок, і яких завгодно. Антон пробіг очима по тому багатству. Пробіг і спинився на тоненькій книжечці, заледве не брошурі, що стояла по центру на найвиднішому місці, сіренька, в потріпаній паперовій палітурці, по якій було виведено жовтуватими літерами: «Василь Стус. Золотокоса красуня». Антон знав, що це за книжка – це було перше таке видання, вельми рідкісне. Лара полюбила цього забороненого в Радянському Союзі поета десь під час перебудови, дізналась і одразу полюбила. Вона знала напам’ять бозна-скільки його віршів і часто цитувала, а одного разу, кілька років тому, Іра взяла в Тамарки нову шкільну хрестоматію, одну на цілу школу, і там було кілька віршів Стуса, і Антон тоді акуратно переписав їх на листки із зошита і одіслав сестрі листом. Вона дуже йому дякувала, бо деяких із них ще й справді не знала, а деякі знала в інших варіантах – як Антон зрозумів, більшість із цих віршів правдами й неправдами доходила з таборів уже після смерті поета, часто-густо їх просто вивчали напам’ять небайдужі люди і потім передавали родичам чи таким самим небайдужим уже тут, в Україні, через це і була така плутанина з редакціями віршів. Але вірші й справді були красиві, Антону й самому сподобався один із тієї хрестоматії – там було щось про втрачене кохання, пізню осінь і зотліле багаття на Лисій Горі.