Він бачив те. Осьде ставки в жабуринні, верба й очерет уздовж Сухого Ромену. Осьде їхня ряска, їхня мутна вода, масляна плівка од шлюзів, подихи душного літа – занурюй лице, пий і занурюй лице… Осьде вечірня заграва над водосховищем. Чумні тумани вздовж предковічних боліт. Занурюй лице. Він чув, як тріщить осока вздовж обмілілих канав, як кумкають жаби, як падають роси в принишклий пирій. Осьде полуночні вулички Карабутова, і тьма, і тьма, й тополиний пух по теплому асфальту, шурхіт берізок, немислимі зорі над сонним селом… З померклої пам’яті на нього дихнуло далеке прогіркле літо.
Він чув його запах, його полиновий, вербовий, болотяний, медовий, пшеничний запах. Він чув завивання понурих вітрів по околицях, чув ламкі голоси жінок з концерту в клубі:
– На святій неділі
На білій березі
Сиділа русалка
Та питала літа…
– Гарна дівчина? – спитала Лариса, ніяково всміхнувшись.
– Красунечка… – вражено видихнула Іра. – Ну просто… Антоне, скажи!
Вона штовхнула чоловіка, і собі всміхнувшись.
Він же лишень легенько струснув головою, зачудовано позираючи на сестру.
Лара шмигнула до ванної, і в розкриті двері було видно, як вона вихиляється там перед дзеркалом і так і сяк.
– Теперь я абсолютно счастлива!.. – видихнула вона, всміхнувшись, і вийшла назад на кухню.
Антон з Іриною стояли поруч коло сумок і позирали на неї мрійливо.
– Господи, как же я рада вас видеть!.. – схвильовано видихнула Лара і в раптовому пориві ніжності згребла їх обох в міцні обійми.
Вони теж лагідно обійняли її, а як Лара відсторонилась, то її очі знов зволожились і блищали, Ірині теж. Антон окинув швидким поглядом своїх дівчат і одчув якусь полегкість, свіжість у впалих грудях, немов ізнов вдихнув отой далекий запах пшеничних нив і прогірклого, відцвілого літа.
Й чого він мордувався? Бозна й чого. Усе ж гаразд, осьо стоять перед ним дві найближчі, найдорожчі його людини – кохана дружина, люба сестричка… І в кахельній кухоньці якось так затишно, покійно, і невеликим охайним селищем під Смоленськом стелеться тиха осіння днина, а за вікном клумба з червоними маками, й стихли надсадні вітри.
– Так… – Лара змахнула раптову сльозу. – Бутерброды с ветчиной, годится? А, нет, секунду, секунду…
Врешті вона полізла до холодильника і видобула відти дві баночки з червоною ікрою, одну почату, а одну ні, пакунок із крабовими паличками та якісь заправки – майонез, чи кетчуп, чи соус який…
Вона нарізала хліб і вміло лаштувала їм бутерброди з яловичиною, маслом та зеленню, потім зробила декілька з маслом та червоною ікрою, розпакувала крабові палички… Іра поривалась їй помогти, та Лара силоміць всадила її на стілець. Антон також всівся за стіл.
Словом, Лариса, хоч і прибіднялася, а розставила перед ними бозна-які наїдки. Шинка копчена і варена, на бутербродах і так, бутерброди з червоною ікрою і лососем, крабові палички з соусом, консервована печінка тріски і оливки, та ще якийсь делікатес у бляшанці, про який Антон і не знав… А ще був сік у пакунках та фрукти – апельсини, банани…
– Пригощайтесь, – видихнула Лара врешті.
Антон показав їй на стілець, мовляв – сідай.
Вона неуважно махнула рукою на те, але Антон схопив її за ту руку, а Іра за другу, і ото так всадили за стола. Вона й посиділа трошки з ними, наминаючи бутерброд, а тоді спохватилась і розвернулась до Ірини:
– Ах, вот же, не похвасталась…
І вона показала Ірі каблучку, золоту витончену каблучку з продовгуватим рубіном на безіменному пальці своєї правої руки. Дівчата обговорювали каблучку, а Антон позирав на них, мляво всміхаючись, тоді вони ще почаювали з привезеними ними ж цукерками, погомоніли про їхнє життя-буття в селі, і врешті Лара запропонувала їм відпочити в її кімнаті.
– Там у залі хлопці саме сплять… Ще не всі пороз’їжджались ото, – пояснила вона, сміючись.
У залі нібито відсипався Юлин кавалер та ще якийсь москвич.
Врешті Іра захотіла остатись із Ларою хазяїнувати, бо, мовляв, виспалась уже в поїзді та автобусі, а от Антона вони таки вклали – хоч і з клопотом. Він відмовлявся, але дівчата його ледь не під руки одтягли в Ларину кімнату і там оставили, міцно причинивши двері, не на ключ, звичайно, але міцно. Він усміхнувся з того і роззирнувся по кімнаті.
Ларина кімната була такою, як він її пам’ятав із самого дитинства: невелика, але затишна, з тими ж вицвілими шпалерами, подекуди розмальованими кольоровими олівцями і кульковими ручками, гуашшю. Антон пам’ятав і написи, і малюнки. Ось збоку коло дверей декілька криво намальованих олівцем п’ятикутних зірочок – Лара вчилась малювати зірку, не відриваючи олівця від паперу. А он над бильцем розкладеного дивану-малютки, просто над узголів’ям, чималий напис гуашшю «Лето 1984, август». Ось прямокутні просвіти коло шафи, не такі запилені та замацані – то висіли плакати із зірками світової естради, але Лара їх позривала, подорослішавши, а тепер над самою шафою розкидалась на півстіни картина, яку Лара любила з юності – якось вона побачила її в якомусь мистецькому журналі і просто-таки закохалась, а оцю копію зробив особисто для неї один молодий художник, з котрим вона колись зустрічалась. На картині в куточку навіть були тоненько виведені слова «Ларе. Люблю» – і нерозбірливі ініціали під ними. Сама ж картина заворожувала глядача. На ній було зображено будівлю, таку собі давню садибу, чи що, на узвишші, на березі моря. Її було майже не видно, лише виступали біласті колони вдалині, та висились над ними рядком дерева – Антон думав, що то тополі, дуже схожі, але Лара сказала, що то кипариси. А спереду ж виднілась мілка затока, і хвилі били об берег, а над хвилями – хащі, а ще лівіше – напівзруйнована стіна, облущена, обросла мохом, сухими деревцями та чахлими травами. Під стіною плелись ступені вищерблених східців, таких самих біластих, і підіймались вони до якихось воріт чи хвіртки з такого ж білого каменю, певне що підіймались аж до тої садиби – за заростями не було видно. А внизу ж східців, на березі стояла якась зажурена жінка, вся в жалобному чорному вбранні – похилила голову, дивилася в далечінь моря. Чогось все нагадувало осінь, була достеменно осінь – пожухлі трави, зжовкле листя і вітер, страшний надсадний вітрюга хилив набік аж оті височенні кипариси-тополі коло печальної садиби, аж чутно було, як він виє, тужно, надсадно, тривожний вітер похмурої осені.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу