Володимир Худенко - Дим

Насправді тітка ніколи прямо не виказувала своєї неприязні до Антона. Навпаки, у кожен його приїзд вона виявляла стриману турботу, що при її твердому, грубуватому характері було заледве не чудом. Останнього разу, ото вже років зо п’ять тому, Антон якось приїхав зі Смоленська сам, рейсовим автобусом, оставивши жінок – Іру та Ларису в місті, бо йому вже обридло таскатись за ними хвостиком по всіляких магазинах та подібних пам’ятках народної культури. Тітка Женя, як виявилось, також прибула зі Смоленська на дачу раніше і кинулась лаштувати Антону щось перекусити, він відмахувався, і вони зійшлись на тому, що удвох попили чаю з солодкими кукурудзяними пластівцями вприкуску. Це все виглядало вкрай ніяково, але при цьому і якось до болю зворушливо. І він, Антон, міг згадати ще кілька таких от випадків із життя, та ж навіть і в армію тітка Женя писала йому два рази. Хоча оте останнє, цілком можливо, що й з Лариної подачі.

Але все ж він відчував до себе приховану неприязнь із її боку. І справа тут була насправді не в ньому, а в його давно покійному отці. І ще Антон стовідсотково був упевнений, що покійний його отець навряд чи й справді так вже чимось образив сестру за життя. Просто образив він діда, себто вже свого батька, і того дійсно образив смертельно, і відтоді, з тих бозна-як далеких часів пролягло між їхніми сімействами щось на зразок лінії фронту, чи хоча б кордону, і так уже вийшло, що тітка Женя опинилась по той бік сієї межі, а він, Антон, і його покійна мама – по сей. І лише Ларі вдалося цей глухий бар’єр між їхніми сім’ями порушити, причому вийшло те в неї якось до смішного легко й невимушено, немов і бар’єру того ніколи не існувало, а то вони всі лиш собі його видумали.

І, до речі, ні він, Антон, ні Лара до сих пір не розуміли, що ж за страшна чвара там вийшла у Антонового батька з їхнім дідом. Вірніше, вони знали, звичайно, що це була якась найнікчемніша сварка на побутовому ґрунті, підігріта гарячим норовом Антонового батька і непохитним же норовом діда. Але чи то була така вже страшна образа? Певне, за давністю літ вона померкла і згасла, розсіялась у тьмі минулого, і ото остався від неї їдкий дим чи й сам його противний присмак – прихована неприязнь тітки Жені, перебільшена, успадкована від покійної мами Антонова боязка пересторога од того…

Ну що ж – нема тітки Жені й нема. Мо’ воно й на краще.

Але що там хоч у Лариного благовірного за служба така цілодобова?

Ну хай, то розберемось.

Юля з Ларою удвох занесли їхні сумки на веранду, а тоді Лара прудкенько шмигнула на кухню, Ірина за нею. Антон ще провів Юлю до Токаревих, вони й подиміли удвох, поки йшли. Будинок Токаревих був такий самісінький, як і дача тітки Жені, навіть фундамент пофарбований у такий самий зеленкуватий колір, і стояли ж вони ледь не впритул – одразу за під’їзною доріжкою висився ріденький паркан округ клумби Токаревих.

У тих Токаревих, правда, ніяких квартир у Смоленську не було, і ото вони так і жили собі в Талашкіно – батько, дядя Миша, працював весь вік у ДРСУ, а покійна їхня мати варила обіди у шкільній столовій селища. Вмерла вона рано, ще як Юлі було років десять, захворіла на звичайний цукровий діабет, і якось так неждано-негадано згасла на очах у розгубленої сім’ї, усього за якісь два літа. І дядя Миша став сам виховувати дочку. Ні на кому він не оженився аж до сих пір, а розказувала Лара, що якось, ще як Юля вчилась у старших класах, то приводив він у дім одну молодицю, з дорожнього ж управління, смоленську. Ну і пожили вони так із півроку, і молодиця з’їхала. Юля розказувала Ларі, а та ж Антону, що молодиця мала в’їдливий норов і причепилась за щось до Юлі, мо’ вона й винувата була насправді, та не в тому річ. Молодиця розкричалася, а Юля перебалакувалась завзято, що й гріха таїти – ревнувала трошки батька до його нової пасії. Ну вона, Юля, щось таке їй і бовкнула при тій розмові, щось таке колюче й неприємне. А та її по обличчю – лясь! І не боляче ляснула, та не в тому річ – ніколи ніхто Юлю не бив, ні батько, ні покійна мати. Вона зачинилась у своїй кімнаті, а тоді, як явився дядя Миша з роботи, то молодиця йому все чесно й розказала. Говорили вони, буцімто на кухні так, що Юлі чути було, але батько не втямив спочатку, що дочка в домі нині – вирішив, либонь, що побігла на вулицю, мо’ до Лари своєї за розрадою… І от, Юля те добре чула, сказав дядя Миша своїй пасії, спокійно так сказав, без крику, мовляв: «Як хочеш ти зо мною жити, то маєш знати, що дочка мені вовік важливіша од тебе буде. Так і знай. Хочеш жити, то змирись із цим».