Володимир Худенко - Дим

– А как будет по-вашему подсолнух? – питала вона у нього, єхидно всміхаючись.

– Соняшник, – просто одповідав Антон.

– Вот это да! – зачудовано вигукувала дівчинка.

Вона швидко взяла його під свою опіку, бо була трошки старша, і він потому невідступно скрізь слідував за нею. І ото одного разу вона привела його в їхню з Ларою халабуду – була там така будова коло гаража Токаревих, її з шиферу і ДСП змайстрував для них Юлин тато. І ото привела вона його в халабуду, Лари саме не було – їздила з тіткою Женею в Смоленськ, привела і каже:

– Нам надо с тобой пожениться.

– Нащо? – не втямив Антон.

– Ну как это нащо? Ты же меня любишь?

– Да, – легко погодився Антон.

Юля була хороша і весела дівчинка, і він просто не розумів, чого б це раптом йому її не любити.

– Ну вот… – кивнула вона. – Взрослые люди… когда они любят друг друга, обязательно женятся.

– Справді?

– Конечно!

– Ну, раз треба, то треба, – погодився Антон. – А що для цього робити?

– Ничего сложного, – махнула рукою Юля. – Ты должен меня поцеловать в губы.

– Як то?

– Ты что, не умеешь целоваться? – здивувалась дівчинка.

– Умію, – заперечив Антон.

Насправді він щодо цього сумнівався, але ж мама цілувала його в чоло перед сном, і він ще бачив кілька разів, як тато цілує маму в губи.

– Ну так целуй, – кивнула Юля. – И мы станем мужем и женой.

– Одразу?

– Конечно.

Юля заплющила очі і опустила руки по швах.

Антон ніяково нахилився до неї і швидко чмокнув у губи.

Смак у її губ був дивний, але не те щоб неприємний.

Після цього вони, взявшись за руки, гуляли по селищу і ходили до розливів Сожу в густих очеретах, а надвечір, як і завше, розбрелись по домівках. А вдома Юля розбовкала мамі, що вони тепер з Антоном жонаті, але мама на неї не розсердилась. Бо, по-перше – то дитячі забавки, а по-друге… по-друге – Антон подобався і Юлиній мамі, вона вважала його дуже милим хлопчиком. Вона навіть тоді пояснила Юлі, що коли вони з Антоном виростуть, то зможуть оженитися по-справжньому.

Тепер Антон з Юлею по-дружньому обнялись, і він знову коротко поцілував її в губи, а потім познайомив із жоною. Юля помінялась за ці роки – вона витяглась, була нині заледве не вища од Антона, мала зачіску каре і смоляне волосся, од природи ж воно в неї було біляве. Не сказати щоб вона постаріла, але, як вглядітись, то здавалась значно старшою за Лару, особливо як мружилась від сонця – тоді у кутиках її очей збиралась тоненька павутинка зморшок. Вбрана вона була у велику розтягнуту футболку, чи то кофтинку, у шорти-велосипедки і взута в зеленуваті кеди, тримала в одній руці цигарку з білим фільтром.

– Сто літ не бачились… – мовив Антон, дивлячись на Юлю.

– Да, – кивнула вона і додала веселим, але трошки хриплуватим і надтріснутим голосом, дещо розтягуючи слова: – Не дождался меня, муженек?

– Ти пам’ятаєш?

– А ты забыл, гад? – вона вдавано пригрозила йому кулаком.

– Так ти мене перша зрадила! – одмахнувся Антон.

– Об чім це ви? – здивовано заусміхалась Іра.

– А из ревности не кокнешь меня? – підморгнула їй Юля.

– Нє, – добродушно похилила голову Іра.

– Первая любовь моя – твой благоверный.

– Справді? А ти мені й не розказував!

– О! – Юля багатозначно тицьнула в нього пальцем.

– Смали свою цигарку! – жартівливо огризнувся на неї Антон.

– Які тайни мадридського двору!.. – похитала головою Ірина.

– Ми ще дошкільнятами були! – винувато озвався до неї Антон. – Невже ж я тобі й не розказував?

А вона лишень сміялась на те.

– Так, я одна маю сумки перти? – озвалась у них за спинами Лара своєю смішною українською.

Вона, як виявилось, вже сходила з водієм до багажного відділення і забрала їхні сумки. Автобус же якраз завівся і рушав.

Антон підбіг до сестри і хотів було забрати в неї сумки, але Лара не оддала.

– Не так! – гримнула вона. – Возьми за одну ручку… А та дармоедка пусть вторую тащит, я зачем, спрашивается, ее с собой взяла?

– Затем, чтобы встретить Антона и Иру… – кинула Юля, легко вхопивши другу сумку і закинувши її на плече.

– Нет, – категорично одрізала Лара, і Юля засміялась.

Вони так ото і йшли – Юля трошки попереду, Антон із Ларою, а Іра з самою лише пляшкою мінералки слідом.

– А куди ми йдемо? – немов оговтався Антон.

– До машини, – пояснила Лара.

– Ти на машині приїхала?

– Так.

– Аби нас забрати?

– Ну а як?

– Ларо, тут два метри до дому! – пирхнув Антон. – За чим ото бензин палити?