Володимир Худенко - Дим

Саме смт було по праву руку од дороги і майже не видиме звідси, самі якісь склади і придорожні магазинчики, новенька автобусна зупинка подалі. А от селище ДРСУ-1 було зліва, одразу за чималим піщаним кар’єром та невеликою зацвілою притокою Сожа, тутешньої заболоченої річеньки в очеретах.

– Талашкино! – гукнув водій, повернувшись в салон. – Подъезжаем…

– Давай, почалапали, – легенько штовхнув Антон Ірину плечем.

Вона спритно скочила з місця і подріботіла до виходу. Автобус поволі гальмував. Антон совався коло сидінь, спіткнувся і впустив пляшку з мінералкою додолу. Вона закотилася під сидіння і він потрудився, поки підняв її.

– Лара! – радісно скрикнула Ірина, стоячи коло водія.

Вона одною рукою трималась за поручень, а іншою тицяла в лобове скло. Антон рушив до неї.

Двоє людей дійсно йшли, та де – бігли од автобусної зупинки до автобуса. Антон зробив ще два кроки, і автобус остаточно спинився.

Двері відчинились, і Ірина зістрибнула з підніжки вниз на курний асфальт. Там її спіймала в обійми струнка рудоволоса дівчина, трохи нижча за неї… Лара.

Антон зійшов на підніжку. Дівчата стояли трошки боком до нього, Лара була вбрана в світло-сіру футболку навипуск, темно-зелені спортивні штани, але не такі ото мішкуваті, які нині носили всі, а такі якісь немов і вільні, але при цьому вони облягали, підкреслювали її стрункий стан; взута в білі кросівки, а кофта од спортивного костюма теліпалася ззаду, зав’язана за рукава на животі. Виглядала вона, немов яка спортсменка, а чи скоріше – актриса на пробіжці з американських фільмів. Її яскраво-руде, трохи хвилясте волосся було заколкою зібране у хвіст. Вона обіймала Іру за шию і одно щось до неї лопотіла, ніжно всміхаючись.

Тут вона й побачила Антона, що стояв у дверях. І Антон вловив її погляд, її схвильований, радісний погляд так чимось схожих на Антонові світло-карих очей. І той її погляд одразу затуманився, як вона взріла його. І в тих світло-карих очах зблиснули сльози.

І Антон одчув, як уся та тужна пелена клопіткої поїздки, його печальних роздумів про те та се, недавніх похоронів Йвановича, власного безробіття та Іриного безпліддя, тяжкого марудного сільського життя та неясної подальшої долі для них обох, як ота тужна печальна пелена всього на світі раптом враз спала з його очей. Він вдихнув парке тягуче повітря Смоленщини з гірким присмаком машинного масла та дорожньої куряви. Вдихнув легко, немов звільненими, враз вздоровленими легенями. І тут же видихнув:

– Ларо…

Іра, всміхаючись, обернулась упівоберту до нього, пропускаючи Лару.

Антон зробив крок уперед до них, а Лара два нетвердих назустріч йому і наче аж похитнулась од хвилювання – Антон вловив її в обійми.

– Братишка… – кволо мовила вона, коротко схлипнувши, але й усміхаючись при цьому.

– Ларисо… ну чого ти, сестричко?

Він пригладив їй волосся однією рукою, а вона ще міцніше обняла його.

– Я… это я от радости.

Вона відхилилась і поглянула йому в очі, тримаючи долоні на його плечах.

– Я дуже скучив за тобою, – просто і щиро мовив Антон.

– А как я скучила!

Вона всміхнулась, і він ніжно пригладив неохайне руде пасмо, що спадало їй на очі.

Друга дівчина, що бігла від зупинки, була Юля Токарева, Ларина подруга дитинства, котру Антон вже дуже давно не бачив. Вона була з Талашкіно родом, вірніше – з ДРСУ-1, їхній будинок був по сусідству з тітчиною дачею, чи як те назвати тепер? Словом – дружили вони з Ларою із самого дитинства і, здається – в усякому, так здавалось Антону – вона була найліпшою Лариною подругою. Юля вчилася в Ленінграді і там рано вийшла заміж за якогось чиновника, значно старшого за неї. Антон до ладу не знав, як далі складалось її життя, але мовбито вона пізніш перебралась до Москви, але чи з чоловіком, чи вже сама – хтозна. В усякому, Антон її добре пам’ятав ще й тому, що вона була ніби як його першою дружиною, жартома, звичайно. Колись давно, як батько Антонів був ще живий, а сам він навіть не ходив до школи, то вони їздили в гості до тітки Євгенії в Смоленськ, думали навіть оставити Антона літувати в них тут, в Талашкіно, але старший Савельєв тоді чогось страшно полаявся із сестрою, Антон і по сей день не знав, чого, і вони втрьох – з Антоном і мамою – швидко відбули додому. Але декілька днів у Талашкіно вони все ж пожили, і от в ті недовгі деньки Лара познайомила його, Антона, зі своєю подругою Юлею, і він їй чогось припав до душі, так ото, по-дитячому. Вона все в нього допитувалась то за те, то за се, де він живе та які ігри знає, а ще їй було дуже цікаво, як перекладаються українською ті чи інші слова.