Володимир Худенко - Дим

– Де ти був? – спитала вона його.

– Ходив курив. А тут що сталось, не бачила? – всміхнувся.

– Бачила, – всміхнулась і вона. – Де ж не бачила? Отой дурник, певне що якийсь наркоман, ходив тут милостиню випрошував.

Антон не здивувався – їй усі, хто випрошував милостиню, особливо з тих, що приставали, були наркоманами чогось. Не алкоголіками чи бомжами, а саме чогось наркоманами.

Антон усівся з покупками на своє сидіння.

– Він і до мене підходив… Каже, сєстрічка, – Ірина смішно перекривила жебрака, – нє найдется немножко дєнєжек? Так і каже – нємножко дєнєжек, – вона засміялась. – А я сонна йому – га, що ви кажете? А він на мене вилупився. Тоді питає: – А ти откуда єдєш? Я й кажу – з Брянська. Він на мене знов вилупився і стоїть ото, як надолобень. Тоді водій зайшов, як схватив його за шкирку…

Ірина розсміялась.

– Тебе й на хвилину не можна оставити… – похитав головою Антон, і собі всміхаючись. – На ось, поласуй, – подав їй морозиво.

– Та прямо там! – махнула вона рукою на його зауваження і взяла стаканчик. – А нас водій не вижене, що ми їмо тут? – спитала, озирнувшись.

– Як будеш довго розбалакувати, то обов’язково вижене. Їж, поки стоїмо.

Ірина ніколи не вміла їсти морозиво потрошку, як нормальні люди. Вона вічно відкушувала великими шматками і з’їдала порцію швидко, немов який пиріжок.

– Як у тебе й зуби не мерзнуть? – усоте спитав Антон, зачудовано на неї позираючи.

– Роки тренувань, – підморгнула йому вона.

Поки вони їли, до салону потроху забрідали пасажири, і через кілька хвилин автобус благополучно рушив.

– Довго ще їхати? – спитала Ірина.

– Та наче під’їжджаємо.

– Це я знов півдня прокуняла?

– Та ти не спала, а таке ото… – Антон поворушив пальцями.

– Балакала що? – вона винувато всміхнулась.

– Та ні, – всміхнувся і він, – один раз сказала на мене: одстань, я не сплю.

– Тю, – вона легенько розсміялась. – Не пам’ятаю.

– Як твій… вестибулярний апарат?

– Тьху-тьху… – сплюнула вона через плече.

– Ну на похрусти тоді, – він простягнув їй пакунок чіпсів.

Вона взяла в руки і стала прискіпливо розглядати намальовану на пакуночку свинку.

– А я й не куштувала ніколи…

– Та я теж.

– Із чого воно зроблене? – почала читати. – Картопля, сіль, ароматизатор…

Вона розпакувала пакетик і взяла один пластівець – він був смугастий і трошки хвилястий.

– Ну як?

– Щось не дуже, – покривилась вона.

А от Антону чіпси прийшлись до смаку. Він і хрустів ними, а Ірина відкинулась на сидіння й задумалась.

– Та-ак… – вивела вона й подивилась на Антона якось замріяно.

– Що? – не втямив той.

– Цікаво, в що Лара буде вбрана?

– Чого тобі цікаво? – всміхнувся він.

– Просто. Вона завше…

– Модниця?

– Та я б не сказала. Просто… у неї є смак. Оцю ж куртку вона мені купила, пам’ятаєш?

– У Москві? Пам’ятаю.

– Так. І оту спідницю джинсову. Тут таких нарядних і по сей день нема…

Вони дійсно їздили з Ларою в Москву, отого останнього разу – спочатку приїхали в Смоленськ так само, а тоді Лара потягла їх у Москву скупитись, повезла на своїй машині. Чи то пак на чоловіковій, тодішнього її чоловіка. Він був якийсь крутелик, та, власне, всі вони в неї були, як казала Іра, кручені.

– І взагалі, – продовжувала замріяно просторікувати Ірина, – вона мені багато чого путнього радила… Каже, таке гарне довге волосся не можна ховати од людей, – вона звабливо всміхнулась набік, – і що ноги в мене довгі і стрункі, треба підбори і…

– Ну почалось, – пирхнув Антон.

– Я ж їй і кажу: аби ж не такий строгий чоловіченько… – вона печально зітхнула.

– Коли вже це я тобі хоч підбори не давав обувати?

– Мовчу-мовчу, – Ірина продовжувала замріяно всміхатись, об чімсь задумавшись.

Антон і собі всміхнувся. Він знав, що Ірі насправді подобалося, коли він, бува, бурчав на неї за коротку спідницю чи легку кофтинку (змерзнеш), або за високі підбори (стомишся), або за ходіння простоволосою в вітер (хоч би капюшон накинула ото). Правда, не те щоб Антон лише придурювався. Наприклад, тоді вони там у Москві купили з Ларою Ірині один відвертий імпортний купальник… Так Антон його по приїзді в село одразу сховав і зробив вигляд, що нічого про те не знає – може, то Іра сама його де дорогою згубила?

– Тобі, до речі, оця куртка також дуже личить, – кивнула Ірина на Антона.

– Справді, – мляво всміхнувся він на те.

– Я ж кажу. Ти плечистий…

Антон запримітив рідні місцини ще на під’їзді до Талашкіно. Рідні? Може, тепер уже і справді рідні…