Володимир Худенко - Дим

Іру легенько пересмикнуло.

– Хто то? – спитала вона Антона перегодя, як уже виїхали з Брянська.

– Пацан один, – неуважно кинув Антон. – Служили разом… Та ти ж чула? – легенько всміхнувся до неї.

– А на весіллі в нас його не було наче.

– А ти всіх пам’ятаєш, хто був? – він скептично повів бровою.

– Ні, просто здогадалася, що не було, – кивнула вона, й собі всміхнувшись.

На їхнє весілля і справді приїжджали Антонові товариші по службі, але Іра вже нині майже нікого з них не пам’ятала. Добре запам’ятала лиш одного, темноволосого, наче зовсім молодого хлопчину зі страшенним свіжим шрамом упівлиця. Ірина чула ненароком, як Антон спитав у того хлопця, мовляв, коли то тебе так, а той якось ото байдуже одповів, що, мовляв, одразу, як Антон поїхав.

А тоді він, той темноволосий хлопчина зі шрамом, одразу якось всмерть напився і проспав, як бидлина, всю гулянку в них у сінях. А на другий день кудись дівся – певне що поїхав ще зрання.

– На весілля ж в основному місцеві приїжджали. Більш-менш… – ліниво пояснив Антон. – А цей… Чула ж? Казали, в Москву подався і довго там пропадав десь. Чи в Москві, чи ще де… Я, відверто кажучи, думав, що його мо’ й на світі вже нема. Колись на зборах у Конотопі, – Антон задумався, – один клявся й божився, що оцього самого Капітошку вграли десь у поїзді, зарізали в тамбурі, сімнадцять ножових, і по сей день не найшли, хто.

– Бр-р! – Ірина струснула головою. – Ну слава богу, знач.

– Слава богу.

– Він із Брянська сам?

– З області.

– А чого Капітошка?

– Капітонов Єгор Іванович, от чого. Капітошка, – Антон знов легко всміхнувся. – То так прозивали, лагідно, не в зло.

– А тебе ж також якось… – вона задумалась, – підожди, дай згадаю.

– По-всякому, – він кумедно вигнув брови. – Сава, Савка. Хохол інколи казали.

– Там казали хохол…

– А тут кажуть кацап!

Антон засміявся. Його дійсно в селі бува прозивали кацапом, просто по батьку, але то було більше до служби. На службі іноді прозивали хохлом, а після служби – афганцем. Ну треба ж тобі!

Антон розсміявся з тих думок, а Ірині того ж і треба було.

Вона задоволено відкинулась на сидіння.

За вікном автобуса поповзли між тим понурі передмістя, заправки та скошені ниви, поодинокі села та подекуди автомобільні розв’язки на бетонних опорах. Далі на північ нив ставало все менше, а на обрії показувались дібровки та навіть цілі хвойні ліси. Ближче до обіду зовсім розхмарило, і стояла сонячна, погожа пора – чисте тобі бабине літо.

Іра чи то собі дрімала на сидінні, чи так ото просто сиділа, заплющивши очі, аби не вкачатись – Антон її не тривожив. Він усе позирав у вікно і немов усім єством відчував, як цей похмурий віковічний край поволі поглинає його. Тут ниви пахли інакше, тут шурхотіли кронами могутні ліси. Тут якось геть інакше, ніж вдома, стелились курні шляхи на околицях сіл, геть інакше повівав осінній вітерець, і під тими його подихами якось вже геть по-чужому хилились дозем висохлі польові трави. Росія.

Він втупився у вікно і вгледів там якесь невелике селище, що вони проїжджали – людські двори й геть не такі, як вдома. Забори дерев’яні, а в кого так і геть нема ніяких заборів. А хати рублені, усі як одна, а по дворищах – пустка. Хіба де-не-де коло хати ще й сарай, і також рублений, і ще більш злиденний, ніж сама хата. Ні садочка тобі, ні квітничка, ні біса. Лиш подекуди видніється таке наче клумба і там рядочок якихось айстр або ще чого. І ні городів путніх, ні покосів під сіно – чим вони хоч ту скотину годують, як і держать що? Не бачив він тут і скотини ніякої за всю дорогу, один лиш раз таке наче було припнуто під дорогою двійко телят. А й простори ж які – і все розкидане, село те нещасне так бува розпластане по пригірках та по левадах, і все якісь курні стежки між хатами, а по тих просторах так ото самі висохлі польові трави хитаються під сонним вітром. Росія.

Зате онде ледь не через один двір лежить новий зруб. Колись Антон питав у Лари, як їхали, а чи в Талашкіно вже бачили… Питав, що то воно таке? Що вони ото лаштують? То, каже, під лазню. Ото дивина! Сараїв нема, ні курника тобі, ні свинюшника, ні сінника, хай бог спаса, ні якої комори, та нема ж ні біса – а їм, бач, лазня треба! Ти бач. Такі вже чистолі. А їсти що будеш, чи й святим духом ситий? Того Антон не розумів ніяк. Вони в селі вдома звикли і в ночвах митись, а що такого? Он ще, як бог віку протягне, так украде з піонерського табору бочку, і буде їм душ на літо. А що ще треба? Як хто старіший, так узагалі онно кажуть, та ж баба Маня кажуть, раніше було, як улітку, то можна в річці помитись або й у дворі в діжці, а зимою… Та скільки там, мовляв, тії зими? Чи вони, може, ото своїми довгими нудними зимами гріються в тих своїх лазнях? Ну так, а що там грітись? Заліз ото на піч, та й вигрівайся.