Володимир Худенко - Дим

– Нащо?

– Мо’ не так вкачуватимешся дорогою.

Вони попили мінералки, і Антон сховав пляшку назад, тоді закурив, трохи одійшовши од лавки.

Їхній автобус подали до сусідньої платформи, і то був не ПАЗик, а цілий собі новенький високий імпортний автобус з дверима, що самі од’їжджали вбік. Вони вже йшли зі своїми сумками на посадку, коли чийсь голос позаду голосно вигукнув:

– Тоша!

Антон машинально обернувся.

До нього біг високий худорлявий чоловік у великій розтягнутій футболці та спортивних штанях, із коротко підстриженим русим пшеничним волоссям та такими самими вусиками. Він тримав у руці якісь папери.

– Капітошка? – проговорив ледь чутно Антон чи то до Ірини, чи сам до себе.

Ірина ж зацікавлено позирала на незнайомця.

– Ну, здорово! – проговорив, заледве не крикнув незнайомець, і вони з Антоном обнялись.

– Здорово, Егор, – всміхнувся Антон трошки наче ніяково.

– Это ж надо… Ну просто… Как ты здесь?

– Да мы…

– А я, веришь-нет… – незнайомець поплескав Антона по плечу, обірвавши його на півслові. – Не тебя узнал, а супругу твою. Иду там, смотрю, знакомая девушка вроде, а откуда? А потом че-то как-то – раз! И как-то сразу вспомнил!

Він кивнув на Іру і підморгнув Антону.

– Это ж та самая Ира, да?

– Да, – Антон наче якось винувато повів рукою. – Егор, это Ира. Ира, это Егор, мы… служили вместе.

– Очень приятно! – той Єгор протягнув Ірині руку, і вона потисла.

– Взаимно, – всміхнулась.

– Ты не удивляйся, – пояснив він їй. – У него твой портрет над койкой все время, я просто запомнил лицо – у меня вообще на лица память… Ниче, что я так, по-свойски, а?

– Да господи!..

– Как же вы здесь?

– Так… – Антон роззирнувся по платформах. – В Смоленск едем.

– Вот этим рейсом?

– Ну да. На свадьбу к сестре, – Антон знову всміхнувся.

– Подожди, у тебя ж… У тебя ж сестра в Смоленске, я вспомнил. Лида, да?

– Лара, Лариса.

– Точно-точно, я помню.

– А ты-то как здесь? Ты ж вроде в Москву укатил тогда.

– Как укатил, братка, так и прикатил… – той зітхнув.

– Я на твой старый адрес писал как-то.

– А нету больше адреса, – якось призадумався отой Єгор. – Да и… Да ну, че говорить! Сколько ж мы не виделись-то, Тоха?

– Да вот, с тех самых пор.

– С тех самых пор… – замріяно повторив він.

Антон зиркнув на папери в його руці і, здається, впізнав у них маршрутні листи.

– Подожди, ты… – почав було він.

– Да, кручу баранку! – повеселів той. – Так сказать, работаю по специальности теперь.

– Дак ты…

– Да, на рейсовом, людей вожу, – він широко всміхнувся. – Хоть не стиральный порошок… А ты как же сам?

– Да все так же. В деревне.

– Ты ж в колхозе работал вроде, тоже за баранкой?

– Ну, пока то да се… – Антон одмахнувся.

– А давайте ко мне, ребят! – загорівся той товариш по службі. – Я щас здесь, в самом Брянске, щас доедем… Я вот тоже семьей обзавелся, все дела. Давайте, я щас только на замену кого вызову из автопарка, тут секунда дела…

– Егор, – припинив його Антон, взявши за передпліччя, – я это… я бы с радостью, но уже посадку на наш рейс объявили… Там ждут. Ты же понимаешь… Я же не думал, что так вот встретимся, – він ніяково всміхнувся.

– Ай, – той Єгор стукнув себе долонею по лобу, і те в нього вийшло якось незграбно, нервово, – я ж забыл совсем, ты ж говоришь, в Смоленск, да, на свадьбу к сестре, да. Извини, я это…

Він зиркнув знов якось… напрочуд неуважно, хоч і всміхаючись.

– Ну ты это… Адресок, адресок-то хоть мне черкани, да? – він посміхнувся, але якось знов наче… неприродно. Не те що вдавано, але… неприродно.

– Да адрес тот же, – приязно всміхнувся й Антон, – щас. А ты мне свой.

Вони вирвали з Іриного блокнота по листку і обмінялись адресами. Потім той Єгор допоміг Антону закинути сумки в багажне відділення, а як прийшов водій їхнього автобуса, то ще й приказував йому довезти їх обох до Смоленська в найкращому вигляді.

– Это ж брательник мой, сто лет не виделись, все дела… – поплескав він Єгора по плечу. – А вам куда в Смоленск?

– В Талашкино, там… километров десять от Смоленска.

Водій автобуса закивав.

Тоді Антон ще раз обнявся з тим Єгором, і вони всілись на свої місця, Іра збоку, а Антон коло вікна.

Єгор стояв на дворі напроти вікна і ще підняв руку, як автобус рушив.

Антон одвернувся, а Іра зиркнула в вікно коло нього – отой Єгор ішов до вокзалу, вклавши руки до кишень і опустивши голову. І головою тою він усе наче якось струшував, ідучи. Струшував і струшував. Немов йому було якось недобре.