Володимир Худенко - Дим

– Та трохи спав, – він струснув головою. – У Лари в Талашкіно одіспимось, як приїдемо. Вони ж там будуть, не казала?

– Казала, стрінуть нас на зупинці, – протягнула, задумавшись, Ірина. – Питала, чи пам’ятаємо, де спиняти, він же там не стає. Казала, що самі спинять, як раптом забудемо.

– Я пам’ятаю цю місцину, там у них городик раніше був невеликий, соток п’ять. Як я малий ще був. Чуєш, а що вона взагалі казала цей раз, як ти говорила? Я все в тебе ніяк не допитаюсь.

– Та нічого такого, – Ірина ніжно всміхнулась. – Казала, на біса ці складнощі, казала, щоб ми взяли таксі…

– Ти уявляєш скільки воно буде коштувати звідси до відти?

– Уявляю, я однікувалась, як могла.

– «Я усе оплачу»…

– Точно так, Антоша, «я усе оплачу», – Ірина ще ширше всміхнулась. – Потому казала, що може прислати машину по нас сама або приїхати нас забрати…

Антон крутнув головою, й собі всміхаючись.

– … Потім стала розплановувати нашу гулянку, – вона розвела руками і знову всміхнулась: – Ну – Лара.

– Сестриця в мене ділова, – кивнув Антон, всміхаючись.

– Вона дуже хороша, – проникливо проговорила Ірина.

– Це правда, – погодився Антон. – Знаєш, – він покрутив між пальцями запальничку, – я дуже скучив за нею насправді.

– Знаю, – Ірина кивнула. – Я теж.

– Це також причина для переїзду, – він зітхнув.

– Я знаю, Антош. Я розумію, – вона помовчала, – але давай не зараз про це, правда?

– Так, так.

– Я просто думаю… – Ірина повернулась до зупинки і осіклась.

Антон також повернувся.

Вся зупинка, чоловік п’ятнадцять-двадцять, стояли, якось дивно вирячившись на них обох. І навіть тепер не одводили своїх насторожених колючих поглядів.

Маршрутка підійшла, як світання вже розгорілось – пузата розхитана ГАЗель. Ірина з Антоном полізли в неї останні, Ірина попереду, а Антон заносив їхні сумки.

– Скільки коштує квиток? – неуважно мовила Ірина, перехилившись через сидіння до водія.

Той сидів, розвалившись у кріслі, і відраховував комусь здачу – пузатий, неголений, із брезклим обличчям і товстим срібний ланцюжком, що виглядав з-під розстібнутої сорочки.

– Че ты там лепечешь? – ошкірився він на неї неприязно і не відриваючи погляду від купюр.

Антон поклав Ірині руку на передпліччя.

– Проходь, сідай, он там місце є.

Кивнув він назад по салону, а сам поставив сумки і нахилився до водія.

– Почем проезд? – спитав.

Водій неуважно буркнув ціну, і Антон відрахував рублі.

– Е… сидячие все! – окликнув його водій, оглядівшись по салону.

– Да я тут, в уголочке… – одмахнувся Антон.

– Только ты присядь там… заныкайся, чтоб тебя не видно было, – ще буркнув йому в спину водій.

Антон проворно доніс сумки до краю салону і опустився там навпочіпки, притулившись спиною до стіни. Ірина сиділа зліва коло нього на сидінні.

– Боже, я думала, він мене з’їсть! – просичала вона, зло глянувши в бік водія.

Антон всміхнувся і поклав руку їй на коліно.

– А що, тут тільки сидячих беруть? – спитала.

– Напевне.

– Сідай до мене на руки! – усміхнулася.

– Зараз стереблюсь, – засміявся й Антон.

Вони поїхали вже містом. Ірині боляче вдарили в очі світанкові промені, і вона примружилась.

– Скільки тут їхати? – спитала в Антона.

– Недовго, хвилин десять мо’… – прикинув він. – Чого ти все допитуєшся, ти ж зо мною того разу їздила?

– Та забулась…

ГАЗель проїжджала міст через Десну, і Ірина задивилась на коробки новобудов над річкою, на узвишші в зелені насаджень.

– Он диви, будинки які! – тицьнула вона пальцем у замизкане вікно.

– Угу, – кивнув Антон.

– Нові.

– Угу.

– Тут будують все, – зітхнула Ірина. – А в нас хіба палаци… всяким крутеликам.

– Чого? В Сумах онно, казали, також…

– Та! – вона байдуже махнула рукою.

Помовчали.

– Хотів би в такому жити? – спитала врешті Ірина.

Він лиш легенько крутнув головою – вона знов немовби прочитала його вранішні думки в поїзді. Як там вона казала? Де кінчаюся я й починаєшся… Виходить, дійсно зрослись за ці літа?

– Не знаю, – одповів він. – А ти?

– Не знаю й я, – вона мляво всміхнулась і здвигнула печами. – Я чогось часто фантазую про те, як там живуть люди, особливо на верхніх поверхах… Що це за люди, що вони там роблять? Уявляю, як вони дивляться з вікна чи балкону на нашу маршрутку… Дивно, правда?

А боже мій світе!

Антон аж наче стрепенувся.

Ірина глянула йому в очі.

– Ти теж про це думаєш, – не спитала, а просто сказала.