Володимир Худенко - Дим

– А скільки того життя? – він якось байдуже махнув рукою.

Іра поглянула йому в очі.

– І як це буває?

– Тобто?

Вона зітхнула, але не роздратовано, не зло, а якось ото скорбно, тужливо, але й лагідно разом з тим.

– Можна Я тобі розкажу? – спитала в нього.

– Що? – він трохи здивовано зиркнув на неї. – Тобто… так, звичайно розказуй, – мляво всміхнувся знов.

Вона взяла його руку в свою і знов ото так, в замок. І накрила другою.

– Ти мене одчуваєш?

– Тобто?

Тепер вже він дивився на неї здивовано, запитально.

– Я хочу сказати… – вона завагалась. – У тебе буває так, що… Ось дивися, – видихнула. – Я нині держу тебе за руку, так? І от… я не знаю. Не знаю, де кінчаюся я і починаєшся ти.

Вона задумалась, тоді зиркнула йому в очі.

– Розумієш?

Ще помовчала.

– У тебе буває так?

Тоді всміхнулась, всміхнулась якось печально і гірко.

– Господи, рідний, скажи, що буває, скажи, що в тебе буває так само, а то я помішаюсь, я нині з глузду з’їду…

Вона опустила голову, і чубчик темно-русого волосся, перемежованого зі світлими пасмами, опав на її очі.

– Інколи я бачу, – проказав він тихим голосом, – різні речі… або себе твоїми очима.

Вони обоє мовчали з хвилю.

Тоді вона мовила:

– Значить, ти розумієш… що ти болиш мені. Болиш в мені. Ти можеш не говорити, і я не знатиму, відки сей біль, що се за біль В МЕНІ. Та він нікуди не дінеться, він болітиме МЕНІ.

– Боюсь не смерті, боюсь, що якось закрию очі і все згасне, – він заговорив скоромовкою, – боюсь, що не побачу більше тебе, але боюсь не смерті, ні, боюсь, що все було марно, що жив бозна нащо, що нічого не повториться і не останеться, що пам’ять меркне й згасає, і скільки всього, і нащо ж воно? – він став, як в дурмані. – Нащо люблю тебе так страшно, Іро? – він глянув в її очі, і погляд його був затуманений, примарний, немов навіжений. – Ти така красива, що я, бува коли, боюсь на тебе глядіти… бо серце розривається у грудях! Нащо ж ти така красива, як все дарма?

– Я не знаю, – мовила вона. – Я не знаю, чи все дарма, чи ні, не знаю, Антоне! І не знаю, нащо я живу, і не думала за це, і… Я просто знаю, вірніше одчуваю, ЧОМУ я живу…

– Чому ж, Іро?

– Бо твоє… – вона поклала йому вільну руку на груди, – оце твоє серце б’ється в мені, як ти не розумієш? – вона мов задихалась. – Твоє серце жене мою кров, як ти не втямиш, ти?

Вона легенько вдарила його по грудях отією рукою і нахилилась до нього, а він ледь торкнувся сухими обвітреними губами до її темно-русого волосся зі світлішими пасмами і прошепотів їй на вухо:

– Іро…

– Що?

– Нічого. Просто вимовляти твоє ім’я… хочеться. Іро… Іро…

Вона важко дихала, а тоді раптом підняла його руку, котру тримала ото в замку. І поцілувала.

– Іро…

– Ну що?

– Твоя кава схолола.

Над Брянськом займалось холодне вересневе світання, коли вони вийшли до автобусної зупинки. Холодний, сирий вітерець знов розгулявся навсібіч і погнав по вишині над містом рвані хмари, їхні краї вже рожевіли в перших променях світання. Але самої зорі ще не виднілось, і небо в зеніті ще синіло безмірною глибиною, а все округ ще було якимсь тьмяним, хворобливим. Дражливий, хворий російський ранок.

На зупинці вже тирлувалось кілька людей – певне, що всі до одного з вокзалу, такі ж самі пасажири. А може, й ні, бо Ірина пізнала лише двох, що сиділи в залі очікування, як і вона. А Антон і взагалі на них не подивився. Вони удвох одійшли од того гурту трошки вбік, ближче до ларька з кавою, кроків за двадцять од самої зупинки.

– А скоро буде маршрутка? – спитала Ірина неуважно.

Антон, поставивши свою сумку, закотив рукав куртки і ввімкнув підсвітку на годиннику.

– Навряд, – задумався. – Мо’ через півгодини, але давай краще почекаємо тут.

– Та ясно, – вона так само поставила сумку і всміхнулась, закинувши голову. – Я вже всю задницю собі оддавила…

Антон звів брови і осудливо похитав головою, на неї дивлячись.

– … і вивчила всі райцентри Брянської області, – поправилась вона винувато.

Він засміявся. Одійшов од неї на крок чи два і достав цигарку, розминав її в руці.

– Чуєш, – мовив, вставивши цигарку до зубів і прикурюючи.

– Оу?

– Я тебе давно хотів спитати… – він видихнув хмарку диму. – От ти у нас особа благородних кровей…

Він хотів здатися серйозним, але не втримався і трошки всміхнувся.

Вона склала руки на грудях і ліниво, з погордою відхилила голову в бік.

– Ну так, – кивнула і, піднявши правицю, байдуже так махнула п’ятірнею… – На відміну від усіляких холопів, присутніх тутечки… Не будемо показувати пальцем…