Володимир Худенко - Дим

– Брянськ-Орловський, – шепнула їм провідниця, зазирнувши, – під’їжджаємо.

Вона вже й казала раз перед тим.

– Пішли? – спитався Антон у дружини.

– Хо-одімо, – позіхнула вона знов і дуже прудко як на свою сонливість ухопила до рук одну сумку.

– Оддай, – штовхнув її плечем Антон.

А вона на те лиш показала йому кінчик язика і рушила до виходу.

З цього вагону зійшли в Брянську наче вони самі, і на платформі було малолюдно, лиш проходжувались поодинокі міняйли з своїм:

– Покупаю гривны!..

Платформа була чи то четверта аж – вони вирішили не плестись до переходу, що був далеченько, а пройшли через колії, пропустивши перед тим довжелезний товарняк із цистернами.

На вулиці дійсно було прохолодно і вкрай сиро, аж летіла в нерівному світлі ліхтарів над перонами ото така дражлива передранішня мряка – дощ не дощ, туман не туман. Їх обох добряче зросило тією мрякою, поки зайшли у вокзал – хоч голови суши.

– Чого капюшон не накинеш? – пробурчав Антон вже майже коло дверей.

– А ти чого? – одповіла йому Ірина і вони обоє легко всміхнулись.

У вокзалі також було не надто багато людей, пора-бо ще рання, глуха. Вони пройшли в зал очікування і там усілись на сидіння – Ірина знов дістала книжку і зосереджено втупилась в неї, а Антон байдуже розглядав стелю з намальованими гербами міст Брянської області.

– Ой боже, та що ж це?.. – протягла Ірина, знов протяжно позіхнувши.

– Таки не виспалась? – мовив Антон. – Спробуй тут подрімати, обіпрись об мене.

– Та де не виспалась, спала ж, як бидлина… – крутнула вона головою, ізнов позіхнувши. – Їй-бо, пристріт напав.

– І хто ж зурочив? – здивувався Антон.

– Мо’ Григорій Максимович, – буркнула Ірина, смішно надувшись, од чого Антон хихикнув так різко і голосно, що деякі люди в залі очікування на них заозирались.

– Давай пошепчу? – спитав він напівжартома.

– Давай, – просто кивнула вона.

То була у них така наче гра. Баба Маня навчила Антона перед армією двом молитвам – одна на кров, друга на пристріт. Було се так – баба Маня їх прочитала один раз і сказала, що він має ото так з одного разу й запам’ятати всі слова, аби молитва «передалась». Правда, потому вона йому їх іще й передавала на папірці через матір, як та приїжджала до нього на присягу в Прибалтику. Але Антон наче і справді запам’ятав їх з одного разу, хоча, може, то лиш тепер за давністю літ йому так здавалось. Баба Маня ще приказувала, щоби він не шептав нікому, окрім себе, поки молодий, а як постаріє, то, мовляв, тоді вже можна й чужим людям. Своїм, казала баба Маня, шептати можна – дітям чи жоні, то нічого. Отож, уже після служби, весілля, Ірина якось несильно урізалась ножем – було се на паші, перед вечором, вони якраз пасли корів і перекушували коло меліораційного шлюзу, вона одрізала кусень сала і ото врізалась. Воно й не дуже, а медикаментів ніяких не було, ні бинтів. Антон хотів було сходити в село, або хай би вона сходила сама, але Іра відмовилась, мовляв, рана – дурничка, а скоро вже й так череду назад гнати… Вона лишень промила ранку чистою водою з термоса і заходилась перев’язувати шматком ганчірки. Тоді Антон ради сміху запропонував їй пошептати на кров. Ну й пошептав – ту молитву він запам’ятав краще всього, бо була вона напрочуд коротка:

А назустріч Ісус Христос:

Ірина запевняла тоді, що кров на очах перестала іти, хоча Антон і не вірив, хіба мо’ вона сама собі навіяла, що те шептання помагає. Ото після того він і шептав їй декілька разів на кров, а пару разів і на пристріт. Навіть сам став трошки вірити, що воно помагає, бо й собі став інколи шептати. І наче навіть помітив, що чим більше шепчеш, тим дужче помагає. Хоча все одно й досі до кінця не вірив, так ото – напівжартома. А баба ж Маня так і казала, що чим більше шепчеш, тим дужче «сили набираєшся», лишень застерігала не шептати кому попало, бо все, мовляв, пропаде.

Ото і зашепотів він сам до себе тихенько, лиш ворушачи губами, в майже безлюдній залі очікування Брянського вокзалу: