Володимир Худенко - Дим

Але за Ларою він так само скучав. І нині, чим ближче наближався він до Смоленщини, підіймалось у ньому щось світле, якась радість, легкість, і губився десь той ниций страх од перемін, од того, що прийдеться врешті зважитись – тепер чи тоді. Ось він її побачить знов, ось-ось. А з нею він завше робився веселішим, якось розганяла вона його тугу, самою усмішкою, самим своїм гортанним голосом.

Він роззирнувся по майданчику перед вокзалом: людей ще майже не було в таку пору, лише пройшов хтось у тіні коло зупинки маршрутки та проїхала «дев’ятка», різко зблиснувши протитуманними фарами. Все поволі світліло, десь там, за обрієм, уже займався осінній світанок, і в далечині над ріденьким парком все чіткіше проступали на тлі передранішнього неба блоки панельних будинків.

Антон прокрокував до ларька і, навіть не надіючись, спитався в огрядної жіночки з «хімією» про каву. Вона кивнула і проворно заварила йому розчинну з цукром і сухими вершками, подала два одноразових стаканчики. Він повернувся до колон на ґанку вокзалу і поставив скляночки на сходинку, присів сам там і закурив. Задивився на двійко молодих людей на зупинці – парубок і дівчина, парубок хворобливий, якийсь аж сухий, у спортивній куртці, простоволосий, а дівчина в короткій шкірянці, джинсовій міні-спідниці та рваних колготах, її смоляне волосся на кінцях якесь зеленувате. Антон, затягуючись, зиркнув на годинник і навіть присвітив кнопкою, аби ліпше було видно. Ні, ще ранувато, маршрутки ще ходити й не починали. Чого ж вони тут тирлуються? Курять, коротко перемовляючись… Бозна й чого. Він відсьорбнув кави, тоді ще. Зиркнув над собою – небо все собі світліло і по ньому тягнувся ледь помітний інверсійний слід.

Йому згадалось, як років зо два тому вони ходили з Ірою весняними ночами надвір – дивитись на комету. Про комету розказали по телевізору, і Антон, відверто кажучи, очікував, що вона буде інакшою. Йому дивно було, що комета наче геть не рухається на небосхилі, вона немов застигла над берестком та шиферною покрівлею їхньої хати, трохи нижче метрової телевізійної антени з велосипедних ободів, саморобної. І дивитись-бо особливо ні на що, так – плямка, як не вглядітись, то не помітиш і хвоста. А от Іра була захоплена і все говорила йому:

– Дивись, дивись, запам’ятовуй! Ти уявляєш, що ми такого, може, більш і не побачимо ніколи… ніколи в житті!

Подихав легенький прохолодний вітерець ранньої весни, шелестіла вітами береза над ворітьми, а Іра зачудовано позирала в теє матове зоряне небо.

– Балакають, що вона може значити кінець світу, – проговорила Іра, але не боязко, а скоріше зацікавлено так.

– Ти вже як баба Маня… – пирхнув Антон і присів навпочіпки.

– Ну! – вона відмахнулась від нього і позирала далі.

Він сидів мовчки, вона дивилась.

Тоді розвернулась до нього.

– Ти й не дивишся!.. – розчаровано всміхнулась.

– Чого? Дивлюсь.

– Куди?

– На тебе, – всміхнувся й він.

– Нащо?

– Запам’ятовую.

– Де ти так довго швендяв?

– Стояв курив. Ось на, ти ж гарячої не любиш.

– О, каву знайшов? Де ж?

– В ларьку.

– А собі чом не взяв?

– Свою вже випив. Ну, як твій пристріт?

– Одпустило.

– Не бреши ото!

– Їй-бо!

Антон всміхнувся. Придурюється, аби йому приємно було. Та ну й нехай.

Він сів коло неї.

– Довго ще до маршрутки?

– Довго. Пий ото, зігрівайся.

– Та я не змерзла.

Він задумався, а тоді, трошки завагавшись, сказав їй:

– Іро, ти не задумувалась ніколи… – знов помовчав з хвилю, – нащо ми живемо?

Вона злегка повела бровою.

– Тобто? Нащо живемо в селі?

Він знов завагався, знітився.

– Ні, тобто…

Одчув якось самою потилицею її проникливий погляд і трохи вспокоївся.

– … Нащо люди узагалі живуть?

– Не знаю, – вона зворушливо всміхнулась. – Щоб світ не пустував.

Він мовчав, видавався якимсь зажуреним, втомленим, зніченим.

– Вибач, – видихнув, аж наче простогнав.

– Чого?

– Та забудь.

– Антоне, – вона обняла його руку, – А-антоне, – поклала голову йому на плече. – Що сталось?

– Та нічого, старію, певне… – він мляво всміхнувся.

– Який ти ще старий?

Він лиш понуро мовчав.

– Не мовчи, – ніжно, але й твердо мовила вона. – Розказуй мені.

– Що ж розказати?

– Об чім ти думаєш.

– Став… ти тільки не лякайся.

– Ось перестань!

– Став чогось смерті боятись.

– Смерті?

– Угу. Ніколи наче такого не було, а тут на тобі…

– Ти вмирати зібрався? – серйозно спитала Іра.