Володимир Худенко - Дим

«Привіт з ДРА! Привіт, моя дорога Іринко! Напишу трошки про себе. Справи йдуть нормально, вірніше, служба. Зараз в основному сидимо на базі. Погода тепла, навіть надто тепла, я втомився і згорати на сонці, і загорати також. Недавно їздили недалеко від бази в кишлак, бачив – уже цвітуть абрикоси, а у нас, напевне, в цей час ще сніг лежить, та і холодно. Так, завтра вже ж восьме березня, свято для всіх жінок і дівчат. І для тебе також. Дуже хочеться в цей день бути поруч із тобою, поздоровити зі святом і взагалі бути поруч із тобою завжди. Нічого, скоро і в нас вдома настане справжня весна. Шкода, що це весна не та ще, на яку я так чекаю. Ну от і все. Передавай вітання рідним. Так, Лара писала, що десь в десятих числах заїде до матері проїздом в Київ. Вона хоче й до тебе заїхати – напиши мені тоді, побачились ви чи ні. Обіймаю, твій Антон. Вибач за почерк».

Як під’їжджали до Брянська, то в вікні стояла тьма і тьма, лише перед самим вокзалом замигтіли ліхтарі якоїсь автомобільної дороги внизу, а тоді через хвилю показалась протяжна новобудова на узвишші, начебто на пагорбі, поверхів у десять-дванадцять висотою, певне що шматок якогось із околичних спальних районів, вікна там світились лиш подекуди, воно ж і не дивно – ранній ранок, досвітній час, а по суті-бо ще й глупа осіння ніч стояла на дворі.

Сонний Антон зацікавлено вглядівся в новобудову, але вона вже сховалась за якимось лісистим масивом, парком чи лісосмугою. Зрісши в селі, він із самого дитинства з певним захватом сприймав міські поверхові будинки, особливо чогось панельні брежнєвки в десять поверхів і вище, скупчені, збиті одна до одної в типовий мурашник житлового масиву. Йому часто уявлялося, як живуть люди в тій чи іншій квартирі, особливо на верхніх поверхах. Он в тій новобудові, він помітив, світилось одне чи двоє вікон поміж колодязів під’їзду. Що за люди там живуть? Чого їм не спиться поночі? Хтозна й чого це нині цікавило Антона, і він уявляв, що, може, там, в тій брянській новобудові, живуть такі самі люди, як він з Іриною, точно така сама молода пара. Хто ж вони такі? Бозна. Звичайні молоді люди, такі ж, як і вони, тільки що росіяни. Є в них діти чи нема? Може, й є. Скільки ж тих дітей? Може, двійко. Чого ж двійко? Бозна й чого, так йому, Антону, схотілося. ТОМУ Антону схотілося, а ТА Ірина взяла й народила – що тут, на бога, такого вже незвичайного? Але чого ж їм не спиться поночі? Та мало там чого – бо вони ще молоді люди і кохають одне одного, от чого. А тепер, може, вони вийшли в глухий передранішній час на кухню чи на балкон, ввімкнули там світло і говорили тихо, аби не збудити дітей, і позирали зі своєї висоти на освітлену ліхтарями автомобільну дорогу, на залізничну лінію в далині та смужку лісу за пустирями, на будки гаражів і дитячий майданчик під домом, на пусті лавки під під’їздами, на мертвенну заграву нічного міста в пелені передранішньої мряки. Ось вони стоять там, ЦЕЙ Антон вже чітко бачив, стоять там і помічають фірмовий пасажирський потяг, що неспішно підповзає до їхнього сонного міста.

– Агов! – окликнула його Ірина і помахала рукою, йдучи з тамбуру вже вбрана в джинси, ту саму теплу кофту і чорну куртку спортивного покрою з капюшоном, взута в кросівки. – Об чім задумався? – всміхнулась.

– Та так… – струснув він головою сонно. – Холодно там, як думаєш?

– А що там думати? В тамбурі вікно одкрите – холодно і сиро…

Вона сіла коло нього.

– Вдягайся, – мовила твердо.

– Та мо… – забелькотів він мляво.

– Одягай светр, – мовила так само вона і полізла в сумку.

Антон зітхнув і став розстібати сорочку, зняв її і надів натомість поверх тільняшки сірий теплий светр, що подала йому Ірина.

– І куртку, – зауважила вона.

Він зітхнув і підкорився, накинув на плечі ще й осінню куртку, таку імпортну зеленувату штурмівку на липучках – колись та ж Лара й прислала її йому на день народження. Зручна річ – і легка, і тепла водночас, непоказна, схожа чимось на спецівку навіть, але й між люди по-своєму нарядна.

Антон переклав ще цигарки й дрібні гроші з кишені сорочки до куртки, а документи Іра поклала в сумочку, «пояс вірності» також у неї остався. Наче запакувались повністю, нічого не забули. Тепер сиділи ото на нижній полиці з готовими сумками одне коло одного, Ірина одно позіхала.

– Не виспалась? – спитав Антон.

– Та наче й виспалась… – повела вона плечем.

Вони обоє глянули перед собою – сусід спав безпробудно, ледь не з головою накрившись ковдрою. А мо’ й не спав – біс його зна…