Володимир Худенко - Дим

– Покатаєш? – допитувалась.

– Ось підлатаю… – кивав Антон, пирхаючи холодною колодязною водою. – Може, ввечері прокотимось. Ти ж останешся в нас на ночівлю, правда?

– Так, – вона закивала.

– Там цепок ще трохи прокручує… А воно таке як велик, тільки що з моторчиком. Старий апарат.

Лара широко всміхалась, і він став розпитувати, як вона доїхала, та як там тітка, та чого не написала, а то б він хоч стрів. Тоді він утерся і вони нарешті міцно обнялись, а тоді він запросив її тут же до столу, а вона не схотіла. Він став наполягати, мовляв, з дороги, а вона собі, мовляв, хай тітка Тоня як прийде, я вам тут і гостинців трохи привезла, ковбаса, сир, шпроти, і навіть банани є… А ще для самого Антона магнітоальбомів декілька: Rainbow, Iron Maiden – вона минулого разу привозила бозна-звідки взяту справдешню заграничну платівку останніх, і Антону дуже сподобалось.

Тоді Антон накинув більш-менш справну картату сорочку, і вони вдвох пішли до Антонової матері в медпункт. Розмовляли про те та про се, Антон спитав було за Ларине навчання, але вона одмахнулась – що там, мовляв, те навчання… І стали говорити про всяке, більше Лара розказувала – то де вона тусувалась недавно, то що там у столицях слухають, які фільми цікаві є. Ну ясно, Антону про село особливо й нічого було розказувати, а те все, про що розповідала вона, йому було неабияк цікаво самому, та й оповідач з Лари чудовий – вона як почне говорити другий раз, так не спиниш. І ще вона постійно, з самого дитинства якось несвідомо навіть переходила, з ним, Антоном, розмовляючи, на українську, але таку кумедну – зі страшенним акцентом і багатьма помилками. А розказувала вона й справді багато цікавого – тоді вона усе каталася то в Москву, то в Ленінград, і крутилась там серед всіляких артистів, а хлопець її грав аж в цілому столичному ансамблі, нібито ще й офіційно забороненому. І вона повідала про цілі підпільні концерти з міліцейськими облавами, і про виклики в КДБ, і про такі дивні і захоплюючі для Антона речі, що він тільки зачудовано лупав очима.

Вона якраз сказала, що там серед решти є й запис тієї групи, де грає її теперішній хлопець, хай, мовляв, Антон послухає і скаже їй тоді або напише в листі, як йому, а він тоді сказав, що їй дуже личить оця сорочка і вона в ній дуже красива. Тоді вони зайшли в медпункт до Антонової матері, і вона також дуже зраділа Ларі і обнялася з нею, бо також її любила. Після того вони пішли вже втрьох додому, зайшли ще в продмаг по дорозі, мати купила ще те та се на стіл, хоча Лара й відмовляла її, кажучи, що привезла ж ото продуктів. Потому вдома вони всі втрьох ситно пообідали, чи вже повечеряли – бозна, і Антон таки завів той мотик, і вони удвох з Ларою поїхали купатись до Сухого Ромену, потім пішки пройшли до стели, Антон вів мопед, а Лара крокувала поряд. Там, коло стели, вони сиділи на східцях, сушили голови і все розмовляли, розмовляли… Вірніше, говорила в основному Лара, а Антон слухав та питав бува те та се.

Поїхали додому, а ввечері пішли в клуб на кіно, показували якраз «В зоні особливої уваги». Антон пам’ятав той день, і особливо той вечір, коли вони йшли до клубу, а було багато людей там, і всі, ясна річ, дивились на Лару в тій вишитій сорочці і замшевій спідниці з широким пояском, і всі дивились на Лару, а він, Антон, чогось невимовно пишався тим, що в нього така красива сестра, і ось він іде поруч із нею до клуба на фільм.

Отож про той такий уже невимовно далекий день її приїзду й згадав чогось Антон, як вони з Іриною обговорювали, що б таке подарувати Ларі на весілля. А Ірина тут же й загорілась – давай, мовляв, сорочку їй і подаруємо, справдешню, одну їй, а другу її мужу. Антон засумнівався – яку ж то сорочку? Фабричну, ото таку, як та, що на ній була тоді? Але чи й продаються нині такі? Щось він не дуже й бачив нині такі сорочки на кому… Все більше імпортне шмаття – і на чоловіках, і на жінках. Нині таку сорочину, либонь, і стидався б хто вдягнути. То раніше дуже носили, особливо Антон з дитинства пам’ятав, що носило усе сільське начальство – і колгоспне, й партійне. Фабричні сорочки також, але й гарненькі, різнокольорові, і в його, Антонового отця така була з різнокольоровою машинною вишивкою – і зеленим, і жовтим, і червоним, і чорним… Він на ній на всілякі збори колгоспні ходив та на празники, у місто їздив. Після батькової смерті, правда, бозна, де вона ділася, може, мати оддала кому? Але таку якусь і дарувати за чим – ширпотреб. А щоб продавались де які нові, так наче Антон і не бачив ніде, ні на базарі, ні в магазинах. Ну ясно – ніхто не хоче одягати, то й не продають. А раніше були не лише сорочки, а й такі ото накладки з вишивкою, нашивались вони на рукава та на комір. Але й такого, мабуть, нині немає ніде. Щоправда, є ще сорочки в клубі, і чоловічі, й жіночі, для виступів, там і спідниці є, і шаровари червоні. Сільський ансамбль народної пісні раніше в тому всьому виступав, та й нині деколи виступає, на день визволення села та на обжинки всілякі… Але куди вони, ті сорочки, годні – тим більше на подарунок. Ні, таке не годиться.