Володимир Худенко - Дим

І відкрив свою папку, щось у ній дивився, тоді витяг звідти кулькову ручку. Потому він узяв у Григорія Максимовича паспорт, спитав, куди той їде.

– К дочери, к дочери в Москву… – затараторив той, запопадливо киваючи головою. – Вот и письмо заказное от нее есть, – він простягнув до митника конверт.

– Не нужно, – відмахнувся той і писав щось у своїй папці, видно, заносив дані паспорта абощо.

Тоді повернувся до Антона.

– Ваші документи, будь-ласка, – мовив ліниво і дещо неуважно.

– Ось, – той подав паспорти. – Мій і жони, – показав пальцем на верхню полицю.

Тоді трошки ніяково всміхнувся до митника.

– Мо’ б не будив, земляче? Тільки-но заснула… Ми до сестри їдемо в Смоленськ. На весілля, – якось зітхнув важко і опустив очі.

Лейтенант взяв паспорти і мовив так само не надто уважно:

– Чого не поміняли досі?

– Так недавно ж стали міняти. Не встигли якось, – розвів руками Антон.

– Та де ж недавно? – озвався митник, проте без особливого ентузіазму.

– Та якось хтозна… Те та се, – виправдовувався Антон.

Митник вклав паспорти в свою папку і узявся знов щось записувати, тоді піднявся навшпиньки і зазирнув до Ірини на верхню полицю. Зацікавлено зиркнув на обкладинку її книжки і неголосно прокоментував:

– Александра Р. ріплі. «Скарлет», – тоді зиркнув на Антона і докінчив всміхнувшись: – Отак от.

Він дописав ще щось у своїй папці, а тоді, коротко зітхнувши, зовсім байдуже спитав у Антона:

– Зброя, контрабанда, наркотики, інші заборонені речовини?

– Почім? – спитав і той, легенько всміхнувшись.

– Щасливої дороги, – всміхнувся й митник, віддаючи йому паспорти.

Григорій Максимович поглядів услід молодшому лейтенанту, а тоді, кинувши знов короткий і недобрий погляд на Антона, одвернувся до вікна. Антон і собі одвернувся.

Через якихось хвилин десять чи двадцять потяг знов рушив, показались вогні станції Хутір Михайлівський, останньої української станції перед кордоном, і поїзд посунув собі вперед в предковічну російську ніч.

Пройшло небагато часу, й провідниця знов показалась в їхньому напівкупе, коротко мовила:

– Станція Зерново, під’їжджаємо… Зараз їхня митниця буде.

І ото знову чи так Антону лиш здалося, чи вона дійсно вивела те «їхня» якось насторожено. Зрештою, поїзд скоро спинився, і ота російська митниця ввалилась всередину – до них підійшли двоє, один з автоматом, другий в зеленуватій формі з орлами. Той, що перевіряв, був цього разу капітан – сухий і злегка зарослий щетиною чоловік, чорнявий, із чіпкими темно-карими очима, що позирали холоднувато. А отой другий, прикордонник, був узагалі з німецькою вівчаркою на повідку, такої жовтуватої масті, рослою. Вівчарка стала передніми лапами на Антонову полицю і принюхувалась тепер до Іриної ноги, що звисала трошки згори, прикордонник ту собаку наче навіть і не осмикнув.

– Мой и жены, – мовив Антон, подаючи паспорти та міграційні картки, як до нього дійшла черга. – Служивый, не буди, а? Нам скоро сходить…

Чорнявий наче не слухав його і, взявши паспорти, грубо шпортонув Іру за плече. Антон зиркнув на нього скоса, але той навіть не дивився – втупився в розкритий Антонів паспорт, а прикордонник із собакою, навпаки, нависав над столиком напівкупе, широко розставивши ноги, і на Антонів погляд, немов ото знічев’я, легко забарабанив пальцями по цівці автомата, що звисав над його грудьми наперевіс.

Іра збудилась і, опершись на праву руку, сонно позирала навкруг, вона звісилась з полиці і втупилась на вівчарку, та на неї.

– Найда? – здивовано вивела Ірина сонним голосом, а собака на те приглушено, грізно загарчала.

– Фу! – осмикнув її прикордонник.

– Почему паспорта старые? – спитав другий, митник, невідомо у кого, і, не дожидаючись відповіді, гаркнув: – Багаж показываем!

– Ось, – кинув, злегка скривившись, Антон і напрочуд вправно посунув обидві сумки до нього одною ногою.

Іра ще й досі лупала по вагону сонними очима і якось незграбно пригладжувала волосся, а тоді голосно позіхнула.

– Открываем сумки к осмотру, – нетерпляче проговорив чорнявий капітан. – Куда едете?

Антон заходився розстібувати блискавки на сумках.

– В Смоленск.

– Цель поездки?

– На свадьбу к сестре.

Митник кинув обидва паспорти на столик, тоді нагнувся до першої розкритої сумки, другий підвів собаку.

– Это что у нас?

– Конфеты.

– Почему так много?

– Сколько много – две пачки… Гостинец.