Володимир Худенко - Дим

Антон нехотя одвернувся од вікна і втупився не те щоб у чоловічка, а скоріш кудись повз нього.

– Конечно, партбилеты они выбросили. Впрочем, не все и не сразу. Мало ли куда могло повернуть. Но вот в какой-то момент они начали говорить о некой загранице, преимущественно почему-то о Канаде. Да. У половины из них внезапно там оказались родственники, о которых никто слыхом не слыхивал ранее, ну это ладно. Почему-то стало очень важно иметь родственников именно в Канаде, ну… на худой конец в одной из западных областей. Это было уже не насколько престижно, но пусть, пусть! И это, молодой человек, это было не что иное, как самая первая стадия сего заболевания. Говорю вам ответственно.

Потяг летів і летів перегонами.

– Школа, где я преподавал… После того, как это все началось. Она очень внезапно, одним росчерком пера… Поменяла язык обучения, да. Стала истинно украинской школой, вот так. А я, соответственно, стал преподавать иностранный язык. Вот так. Но и это бы еще полбеды… Вдруг. Оказалось. Что… что и русская литература тоже никому в этой стране не нужна, и… Мне честно, как заслуженному педагогу, предлагали вести какие-то часы так называемой иностранной, да. И еще пару часов какого-то добавочного русского, впрочем, скоро и он куда-то делся. Я ушел на пенсию.

Тьма і тьма за вікном.

– А вы говорите, молодой человек, – промовив він, захитавши головою, хоча Антон нічого й не говорив, та й узагалі на нього не дивився, – куда они все делись? Они неплохо устроились! Они… Знаете, они ведь соорудили эту свою… оперетку? Хех, да, пожалуй. И они существуют как бы в пределах нее… Никому в мире они, конечно же, не нужны, помилуйте. Но они делают вид, скорее делают вид, что они нужны друг другу здесь, и вот-де, вы у нас будете главный… скажем, святой. А вот вы совесть нации. Теперь об этом надобно издать декрет совнаркома и отправить по всем образовательным учреждениям, и вот тогда-а… это станет свершившимся фактом! Я буквально на днях… вот где-то здесь, вчера или позавчера, слышал от одной вздорной дамы, я вам клянусь – по центральному телеканалу! Говорит, и главное, так вдохновенно: Стус – это второй Шевченко! Ни мало ни много, верите ли?

Перегон, перегон, перегон.

Поїзд летів у тьму.

– Чего вы так вскочили вдруг? Я, простите, может быть, чем-то задел ваши чувства?

Антон нависав над випадковим подорожнім – той сидів на полиці, як і раніше, а він, Антон, стояв коло столику.

– Ні, – промовив він спокійно і встромив до зубів цигарку. – Просто я не люблю людей, що багато балакають. Даруйте.

І він, вийшовши з напівкупе, посунув у напрямку тамбуру.

У вікні тамбура тьма і тьма. Та мигне час од часу одинокий ліхтар якого дому над полустанком. А зорі, холодні осінні зорі й геть не видніються в вишині – певне, там знов захмарило.

Антон курив коло вікна – на протилежному боці тамбура сидів навшпиньках якийсь худорлявий неголений парубок у картузі, у спортивних штанях та брезентовій курточці. Він часто щось відсьорбував з квадратної розцяцькованої пляшки, але що то, Антону не видно було. Він узагалі не дуже й дивився – одразу пройшов до вікна, закурив і одвернувся.

– Братиш, а сигаретки не найдется? – неголосно прохрипів, наче навіть просичав парубок із пляшкою.

Антон нехотя повернувся – парубок сидів там же навшпиньках і всміхався до нього золотозубою посмішкою. Антон подав йому цигарку.

– Благодарю, – одразу просичав той і підкурив власною запальничкою. – Будешь? – протягнув до Антона свою розцяцьковану пляшку.

Антон крутнув головою, не дуже на нього й дивлячись.

Той мовчки хильнув ще зі своєї пляшки та затягнувся сигаретою.

– Я тут недалеко… По месту еду, – нащось заходився пояснювати парубок. – Без билета, – знов заусміхався золотозубою посмішкою. – Проводница, добрая душа…

У цю хвилю в тамбур ввійшла заспана Ірина в футболці, спортивних штанях та кросівках, з розтріпаною зачіскою пучком – пасма темно-русого волосся, що межували зі світлими, спадали їй на очі. Вона морозко здригалася від осінньої нічної прохолоди тамбура. Підійшла до Антона.

– Я говорю, проводница, добрая душа, приютила, – докінчив свою фразу хлопчина з пляшкою. – Вот…Сходить, что ли, к ней?

І він, загасивши недопалок об вогку підлогу тамбура, повільно, навіть із пересторогою піднявся і вийшов у вагон. Антон зиркнув йому вслід.

– І нащо ти йому нагрубив? – спитала Ірина суворо.

– Кому? – не втямив Антон.