Володимир Худенко - Дим

Коло ятки з аудіокасетами товклась зграйка підлітків, видно, не зовсім тверезих. У самій ятці куняла на розкладному стільчику розпатлана дівчинка з сережкою в брові та булавкою під губою, вдягнена в водолазку та кумедну вовняну безрукавку. Вона геть не звертала уваги на п’яненьких підлітків, що роздивлялися розкладені на імпровізованому прилавку аудіокасети. З двох динаміків, розташованих просто над головою дівчинки, між тим голосно лилася якась вкрай нудна пісня про осінь та зрусифіковані міста.

– А можна оцю послухати? – спитав у дівчинки один із хлопчаків і простягнув до неї касету.

Вона підняла на нього сонний задурманений погляд і байдуже вивела:

– Або купуйте, або відвалюйте.

– Але ж ми не знаємо, що тут… – знітився підліток.

– Або-або, – відрізала юнка і знов заплющила очі.

Антон проштовхався через спантеличених підлітків та перейшов на інший ряд, там і знайшов ятку з цукерками – то був вантажний контейнер, перетворений на цілий невеликий кондитерський магазинчик.

Антон присів навпочіпки, роздивляючись асортимент цукерок у яскравих коробках. Продавщиця, огрядна фарбована жіночка, з приязною усмішкою перехилилась до нього через прилавок.

– Молодиці? – спитала вона у нього, мружачись.

Той піднявся і оправив штани.

– Молодиця вже наїлась, – одповів, усміхаючись. – Сестрі в кацапщину на гостинець.

– Оці подивіться… – вона вказала на пакунок.

– Е ні, мені б вітчизняні, – нахмурив Антон чоло, – нема?

– Осьо гляньте.

Узявши коробку «Пташиного молока» та попросивши ще красиво запакувати розвісних, Антон рушив у вокзал. Ірина сиділа на тому ж місці, сектантки поруч не було.

– Подула одразу ж, як ти вийшов… – пояснила Ірина. – Ну що, купив?

Він показав їй покупки, тоді спакувались і посиділи ще з півгодини мовчки. Тріскучий голос оголосив прибуття потягу з запізненням на десять хвилин, повідомив платформу. Вони й пішли собі.

Полишивши вокзал, пройшли в підземний перехід – відти долинав брязкіт гітарних струн. По переходу туди та сюди снували люди, а під одною стіною стояв хлопчина в спортивній куртці та джинсах – перед ним картонний ящичок із дріб’язком. Хлопчина, обпершись спиною об плиточну стіну переходу, ліниво награвав боєм та витягував гунявим голосом:

– … Домой пришли в солдатских цинковых гробах.

Развеет ветер над обелиском белый дым…

А люди все снували й снували по переходу.

«Привіт з ДРА! Привіт, дорога, мила Іринко! Тільки-но отримав від тебе листа, знайшов у тумбочці – від тебе і Лари, хлопці говорять, що це вчора була пошта, а я якраз був у наряді в офіцерській столовій. А ще раніше, двадцять восьмого, я отримав також від тебе листа, але було вже пізно і я не написав відповіді. А вранці двадцять дев’ятого я поїхав у Кабул супроводжувати колону, там ми переночували в своєму БТРі, наступного дня, тридцятого ввечері, повернулись назад до себе. Тут переночували, а вранці довелося знову їхати в Кабул, думали, на один день, а не встигли виїхати – дорога вже закрита, довелося знову ночувати. Вранці встали, приготували собі їсти з сухпайків. Ми стояли неподалік від військової частини, і я випадково зустрів хлопців, з якими був в учебці. А взагалі за цей час багато їздили на Кабул. Взагалі Кабул досить велике місто, багато поверхових будинків, правда, більше в центрі, а то якщо є, то два-три поверхи. Здивувався, коли побачив тролейбус. Тут на центральній вулиці їздить тролейбус. Ти, мабуть, здивуєшся, але в Афганістані більшість жінок ходить в паранджі. А в Кабулі вже є ходять без паранджі, та це в основному ті, хто навчається. А магазинів повно на кожній вулиці, в них вистачає всього, починаючи від різноманітних фруктів до одежі та всіляких дрібниць. Багато закордонних речей. Ну от і все про мою службу».

Над курним, малоосвітленим пероном конотопського вокзалу розпливався синюватий, такий аж наче бузковий осінній вечір. Дуженько похолодало, але вітрюга неначе трохи притих. Пасажири метушились по платформах – хтось біг на посадку, хтось навпаки – в підземний перехід, аби встигнути на останній трамвай чи маршрутку й не переплачувати таксистам. Таксі тут досі, як і в радянські часи, було скоріше розкішшю. А от ті, хто був тут лише проїздом, виходили з душного потягу покурити чи й просто подихати спраглим вечірнім повітрям забутого, загубленого в глушині країни провінційного містечка. До послуг таких пасажирів була ціла купа торгашів газетами-кросвордами, прохолодними напоями, м’якими іграшками комусь на гостинець. Вони шмигали по платформі в нерівному світлі поодиноких ліхтарів, підбігали до дверей потягу то там, то сям…