Володимир Худенко - Дим

Автобус звернув до двору «Сільгосптехніки», там на дворі стояли комбайни, декілька стареньких «Нив» і он один «Джон Дір», а чи «Кейс»? Ні – «Джон Дір». Джондіри були американські, а кейси нібито німецькі. Антон і ті, і інші поки бачив лише здаля. Лише чув про них всілякі небилиці – дехто казав, що там у них всередині самі комп’ютери і він, комбайн, молоте по самій програмі – ото як наклацаєш, так і йде. А хто казав, що керуються вони такою ручкою самою, мов ті винищувачі. Хтозна. Антон і сам трохи встиг поробити помічником комбайнера, як тільки вернувся з армії, одне літо, але на звичайному радянському «Колосі».

– То нові комбайни такі? – мовила Ірина, немов почувши його думки.

– Ага, – кивнув Антон задумливо.

– Так то вони вже купляють такі? Чи їм присилають відки?

– Ні… – він крутнув головою. – Орендують нібито. Не знаю… Розказували недавно, що в Юрівці, у Беседи, знаєш?

– Ну?

– Ну він орендував у минулі жнива один «Джон Дір» нібито. Тутечки. І, словом, Вітя Никон, ти його не знаєш, словом, їхав на ньому поночі врізаний і… Отам, де до школи в них поворот… Де стадіон, знаєш?

– Ну-ну?

– Ну і він там перевернувся на ньому…

– Та ти що?!

– Ну. Комбайн в принципі цілий остався, так, дещо там побив, дещо погнув… Ну, але на ходу. Так приїхали до Беседи якісь братки на другий день, мало того, що комбайн забрали, так іще ж і грузову машину, в оплату.

– Оце тобі й на… Хай би він того Никона оштрафував тепер.

– Та що ти з нього візьмеш, злиденника?

По вулицях снували люди, транспорт деякий вже блискав фарами. Показався чималий цвинтар під самою дорогою, а за ним вдалині коробки дев’ятиповерхівок житлового масиву – над ними дотлівала заграва.

Антон зиркнув на годинник.

– Наче встигаємо, – прокоментував.

– Та часу ще повно, – Ірина поклала руку йому на коліно.

Автобус спустився під залізничний переїзд, і в салоні на хвилю стало темно, як поночі. Потому повернули до залізничного вокзалу. Тут вийшло більш ніж півсалону. Антон пропустив Ірину до виходу, взяв в обидві руки по сумці, почовгав до дверей сам. Ірина хотіла на зупинці забрати в нього одну сумку, але він на те лиш крутнув головою.

– Дай хоч за одну ручку візьму… – запропонувала вона.

– Одстань!

Переждали, поки проїде автобус та декілька машин за ним. Антон подивився вслід одній іномарці – сірому БМВ. Так, у райцентрі іномарок все більше й більше, а раніше то дивина була, ще й яка.

Минули по зебрі пішохідний перехід, потім трамвайну лінію та привокзальну площу, де тирлувались таксисти. Сіра масивна будівля вокзалу нависала над тим усім, мов яка скеля. Вони зайшли в двері вокзалу, мов у яку печеру серед тої скелі, і повернули в зал очікування, всілися там на вільну лавку. Людей було не те щоб багацько, але вистачало.

– Ох, посидимо, покуняємо… – зітхнула Ірина. – Тут чогось душно так – дихати нічим!

– Треба води буде купити… – вголос подумав Антон.

– Точно! – вона сполошилась.

– Що?

– Ларі цукерок наших… Забули! Треба було на базар зайти по дорозі, – Ірина поривалась встати.

– Підожди, я сам схожу. Треба ще цигарок купити б. А де гроші?

– В поясі вірності, – шепнула Ірина ледь чутно. – А де? А дріб’язок осьде в гаманці, – і вона полізла по купюри.

Пояс вірності – то вони так називали хитрий поясок, котрий носили навперемінки, як куди їздили далеко. Його Іра зшила сама з медичного еластичного бинта, і він був од того навіть вельми зручний. Надягалось те чудо під одежу ледь не на стегна, а гроші вкладалися в хитру кишеню зі сторони тіла, причому ту кишеню Ірина ще й нашвидкуруч зашивала тонкою ниткою. Поясок мав уберегти їх від кишенькових крадіїв і, відверто кажучи, ще ні разу не підводив.

Поки вони ото так говорили, до них тихенько підсіла якась молода дівчинка в темно-синій хустині і з сумочкою. Всілась вона з боку Антона, тому і звернулась так, наче до нього.

– Вибачте, ви маєте час? – ніяково спитало дівча.

– Дивлячись для чого, – всміхнувся Антон у відповідь.

– Я пропоную таким молодим людям, як ви, – зачало дівча відпрацьованою скоромовкою, – дізнатися, яке грандіозне майбуття простирається перед нами, перед усім людством…

– Машалла… – байдуже кивнув їй Антон, і дівча запнулось.

Базар розташовувався поблизу вокзальної площі. То був далеко не найбільший конотопський базар, хоча й вельми пожвавлений. Не критий, так – декілька рядів палаток, декілька яток, декілька ларьків… Турецьке і китайське шмаття, апельсини-мандарини, різноманітні напої та яскраві дитячі іграшки… Антон купив у бабці коло розкладного столику дві пачки цигарок, дві пляшки мінеральної води в ларьку і крутнувся рядами у пошуках цукерок.