Володимир Худенко - Дим

– До пустої голови не прикладають, – усміхнувся він.

– А я… отак, – вона накрила голову другою рукою.

– До пустої… – Антон вдавано постукав їй кулаком по чолу і вдавано ж прислухався до дзвону, – голови не прикладають, я кажу!

– Ах-ах-ха, дуже смішно! – вона опустила руки і струснула головою. – Ідеш чи ні?

– Іди, я тут ще трошки простовбичу.

– Точно?

– Все одно скоро митниця.

– Ну як знаєш. А я б ще мо’ поспала з годинку.

– Давай, добраніч.

– Добраніч, – вона зворушливо всміхнулась йому через плече і зачинила за собою двері.

Антон докурював третю цигарку, коли до тамбуру ввалилась трошки якась розтріпана і начебто ще більш втомлена провідниця, вона на ходу пригладжувала зачіску і ліниво мовила до нього:

– Повертайтесь до вагону на своє місце. Хутір Михайлівський, зараз наша митниця буде. Повертайтесь…

Вона мовила те останнє слово, позіхнувши, а потому розвернулась у вагон і пішла, не причинивши двері, – Антон бачив, як вона поправляє спідницю, йдучи. Дивно якось вона це сказала – «наша митниця», немов наче із якоюсь теплотою в голосі, чи то, може, зачумленому в цю хвилю Антону так здалося лише. Хтозна.

Він прочинив двері вбиральні і кинув в унітаз недопалок, струснув головою і посунув до вагону, пропустив на вході двійко якихось гамірливих хлопчаків, що противно підсміювались, немов ото один над другим. Зі спортивними сумками, в куртках та кепках – і чого їх поперло кудись перед самою митницею? Чи мо’ які безбілетники також?

У вагоні було якось надто вже тихо, як на плацкарт у таку пору – люди то спали на полицях, то просто валялись на них боками, мляво зиркаючи в прохід. У принципі, так буває, коли збираються в одному вагоні люди чужі і не надто компанійські. Або не надто охочі до пиятики, що в принципі одне і те ж. Та ще ж пак у вагоні було бозна-як душно, і це всіх неабияк розморювало.

Ірина спала на своїй верхній полиці з розкритою книжкою, але тепер книжка лежала на подушці аж коло вікна, а сама Ірина спала навзнаки на животі, злегка обнявши руками тую подушку, витягнувши ноги в білих шкарпетках аж за полицю та трохи їх розкинувши, повернувшись лицем до стіни. Антон легенько всміхнувся, зиркнувши на неї – з положення видно, що спить вона нині міцно, вже безо всяких викрутасів. Вона завше переверталась на живіт у глибокому сні, і якось при цьому розслаблено, розніжено розпластавшись, немов усім тілом припавши до перини.

Але Антон всміхнувся навіть не од цього, просто вона інколи в такій позі могла ще й так смішно щось бурмотіти уві сні і завше якусь кумедну нісенітницю на кшталт:

«Оце тобі й на…»

«Антошка пішов на город… Ось».

«Ой лишенько…»

Або недавно він чув, як вона печально зітхнула так ні з того ні з сього:

«О-ох… додомку пора», —

І засопла собі далі.

Антон пройшов до свого місця і відкинув полицю, аби достати сумки для догляду. Його мимовільний сусід так само сидів на своїй полиці, коло нього лежала постіль, та він її не розстилав чогось. Він кинув на Антона недобрий погляд і втупився у вікно, а Антон і геть на нього не дивився, достав ото сумки та й всівся на місце. Потяг уже гальмував та й спинився, десь спереду світились вогні, а тут тільки видно було шматок неохайного розбитого перону – хтось пробіг по ньому туди та сюди та зойкнув десь в далині чийсь високий голосок, немовби крізь сон:

– Покупаю гривны…

Пасажири на бокових та в сусідньому купе сонно засовались, Антон знічев’я зиркнув на столик і вгледів там паспорт отого Григорія Максимовича, а під ним наче ще якийсь документ – таке наче якийсь бланк згорнутий, а чи поштовий конверт. Паспорт був новенький, український, з блискучим гербом під прозорою палітуркою. Антон легенько зітхнув про себе і вклав обидва своїх – його та Ірин, до нагрудної кишені сорочки, обидва ще радянські, вицвілі й червонясті, і також із гербами, лише потертими й некрасивими, безо всякої палітурки. Він вклав їх до нагрудної кишені й трохи посунувся сам до краю полиці, ближче до проходу.

Од тамбуру пройшов один прикордонник в камуфляжі «дубок» з АКСу за спиною, тоді другий, а третій, митник, трохи пізніше підійшов до них у напівкупе, молодший лейтенант, у самій сорочці без кітеля, але в фуражці і з папкою в одній руці, з пістолетом у кобурі, з вигляду молодший за Антона років на п’ять щонайменше, високий і стрункий, усміхнений.

– Доброї ночі, – сказав він до них неголосно. – Документи приготуйте.