Володимир Худенко - Дим

І скоро зачав позіхати сам, сильно позіхати.

– Ну що, шептуне? – спиталась Ірина.

– Брешеш на Максимовича, – одповів Антон. – На дівочий позіхається.

– Та ну?

Так воно й працювало. Хто зурочив – на такий пристріт і позіхалося. В усякому – мало так бути.

– І хто ж то? – задумалась Ірина.

– Мабуть, провідниця, – хитнув Антон головою. – Позаздрила оцій красунечці писаній, – він поворушив її волосся.

– Бовдур! – буркнула вона на нього, злегка зашарівшись і разом з тим тамуючи смішок.

– Ну що… – прорік він. – Піду я, мабуть, тобі ще одних ліків найду.

– Яких то?

– Скляночку кави, наприклад. Я б і сам випив.

– Кафе тут закрито ще, я бачила, як ішли, – задумалась Ірина.

– На вулицю гляну. Там наче ларьок десь був неподалік. Покурю разом. Сиди, я швидко.

На вулиці було ще сиро і прохолодно, але дражлива мряка спала і небо над вокзалом трошки просвітліло. Хмари в вишині пливли рідкі, купчасті, подихав легенький сльотавий вітерець. Антон озирнувся навкруг по невеликій заасфальтованій площі перед вокзалом і запримітив-таки трохи збоку ларьок, котрий пам’ятав ще з минулої поїздки сюди. Коли ж то було? Років п’ять тому?

Насправді він дуже скучив за Ларою. У неї було, ясна річ, своє життя всі ці роки, і вельми насичене, але йому, Антону, там завше знаходилось місце – вони списувались, зідзвонювались, вона приїжджала, коли могла. А от він мало їздив. Так, звичайно, це пояснювалось нестачею грошей – скільки він там у тому колгоспі заробляв, а Ірина в своєму сільпо? А як Союз розвалився, так йому узагалі перестали платити, а Ірині платили копійки. Років зо три тому вони посміялись, як йому заплатили за місяць чотири гривні з копійками. А в попередні ж місяці так узагалі не платили, хіба ото лиш зерном. Але не в тому була річ. Чи не лише в тому. Зрештою – Лара присилала їм гроші, і на поїздку присилала. Антон, звичайно, в основному відмовлявся, одного разу, як прислала вже через міру багато, то навіть одіслав назад і трошки полаявся з нею. Після того вона його послухалась і стала слати менше і рідше, але… Скільки там врешті треба на ту поїздку?

Ні, справа була не в цьому, і навіть не в тому, про що казала Ірина в поїзді – так, він був не дуже балакучий і товариський по натурі, але з-за цього ж не вмирають? І не сидять роками в глухому, богом забутому селі подалі від трас обласного значення.

Справа в тому, що те кляте село затягувало, ув’язнювало його в собі, і він те чітко одчував. Це важко було описати словами, це звичка багатьох літ, десятиліть, багатьох сльотавих весен з неодмінним отелом корів, вигоном скотини на пашу, виводом теляток на луги, лупленням маленьких гусят, оранкою та садінням гектарів городів, посівною в колгоспі та святінням пасок на шкільному стадіоні, це звичка багатьох жарких літ з їхнім неодмінним сапуванням-повірянням, із сінокосом, із жнивами-обжинками, мішками глухої кропиви та полину на своїх плечах, збиранням жуків з картоплі та бризканням городів дустом, одбуванням пастівні та Іриним днем народження з неодмінними застіллями в Жовтневому та купаннями в водосховищі пізніми вечорами, це тужні похмурі вітряні осені з лінійками на перше вересня та мітингами на день визволення села, їдким димом од бадилля на людських городах, од стерні та отави на далеких колгоспних полях. Це глухі нескінченні зими з відлигами, з колінням поросят на слизькому, втрамбованому снігу до Різдва чи Нового Року, з довгим поранням, напуванням скотини, короткими морозними вечорами з різкою загравою, рубкою дров та курінням димарів по вулиці, з високими ясними зорями Чумацького Шляху, з новорічними ночами у нечисленних друзів раніше або лиш удвох з Іриною тепер, з якоюсь нудотною сливовою наливкою, перед телевізором в очікуванні виступу президента. І знов сльотаві весни і жаркі безконечні літа, літа.

І він, Антон, мінявся з тим усім, мінявся єством, своїм змореним серцем, що все частіше й частіше незвично, глухо поколювало у впалих грудях, особливо зрання або довгими безсонними ночами. Він мінявся, мінявся, і все менше в ньому оставалось од того спритного хлопчини, що в далекому 1988-му повертався зі служби додому ледь не через весь Союз, у парадній формі повітрянодесантних військ із саморобними аксельбантами, з брязкальцями нагород і зі спортивною сумкою в руках – до Лари в Москву, так вже вийшло, а тоді в село до Іри та мами. Все менше оставалось того хлопчини, він тонув, згорав у безконечних літах, а проступав через нього, все чіткіше, ясніше – звичайний сільський мужик з натрудженою спиною, порепаними руками, обвітреними губами і впалими грудьми, задишкою, глухим бронхітним кашлем в теплі та буркотливим, вайлуватим норовом.