Володимир Худенко - Дим

– Нет, – спокійно мовила Лара. – Вот мы сейчас отнесем ваши сумки пешком, а потом я пешком же вернусь за машиной, так будет гораздо проще. Неси уже.

Іра позаду тихенько приснула – Лара з Антоном навіть кепкували однаковісінько.

Машина дійсно стояла на парковці коло придорожнього магазинчика – сірий «фольксваген», такий округлий, Антон не розумів їхніх марок, та й узагалі ще мало бачив іномарок.

Юля заходилась відкривати багажник, а Лара з Антоном опустили свою сумку на асфальт, і Лара, широко розставивши ноги, розслабила плечі та втомлено закотила очі, немов ото спортсменка після якої силової вправи.

– У вас там что, бомба? – спитала вона в Іри, тицьнувши пальцем на сумку.

Та засміялась і мовчки подала Ларі пляшку з мінералкою.

Лара допалась до пляшки і дудлила важкими ковтками, закинувши голову назад.

– От ваша митниця, певне, так само вирішила, – кинув Антон, підкурюючи цигарку.

– То что надо, – Лара закупорила пляшку і повернула Ірі. – Здорово обшманали? – спитала Антона.

– Та ні, не те щоб аж, але… – він махнув рукою і затягнувся.

– Как вообще дорога? – спитала ще сестра.

– Більш-менш, – похитав головою Антон.

– Сейчас отдохнете немного на даче… – кивнула Лара, забираючи в Юлі ключі і обходячи машину. – Мы что-нибудь по-быстрому вам соберем покушать и отдохнете часок-другой. Потом вечером метнемся в Смоленск, ага? Там поедим нормально где-нибудь, погуляем, заберем Игорька и сразу сюда, ага? Извините, мы как-то так на чемоданах, – вона мляво всміхнулась. – Еды-то в доме полно, но… я, как обычно, ничего не готовила.

Вона винувато всміхалась, але видно було, що вже з головою поринула в звичні справи, клопоти, плани та розплани. І говорила сама з собою, нічого вкруг не бачачи.

– А Ігор в Смоленську? – спитав Антон, ідучи до машини.

– Да на службе ж, карьерист проклятый, с самого раннего утра, – Лара одчинила передні двері і обперлась ліктями об дах машини. – Вызвали его, – вона скривилась. – Не-ну… вот это у нас теперь называется медовый месяц, да? Отпуск, да? – спитала в Юлі.

Та лишень всміхалася.

Тоді Лара печально глянула на Іру, перевела погляд на Антона і мовила ніжно, проникливо:

– Господи, как я рада, что вы приехали! Вы даже не представляете… Ну, садитесь-садитесь, быстрей, ну же! – повела рукою, знов зробившись радісною та безтурботною.

Вони й всілися так, як стояли – Лара за кермо, Антон поруч із нею спереду, Іра за ним позаду, а коло неї Юля. Виїхали на ту ж саму трасу федерального значення, але тут же, проїхавши по ній метрів двісті, повернули вліво в селище і пірнули в алейку з низьких лип та американських кленків – в’їхали, значить, в селище ДРСУ-1.

Селище те складалось із вузеньких рівних заасфальтованих вуличок та однотипних білих цегляних будиночків з однаковісінькими зелененькими парканами, під’їзними доріжками, невеликими господарськими будовами з червоної цегли на задніх дворах та типовими клумбами попід вікнами. Лише біля декотрих будинків були високі шиферні забори з важкими металевими воротами. Ті забори з воротами з’явились у селищі років скількись тому, і Антон у минулий приїзд був спитав Лари, кивнувши на двійко таких:

– Ото там не хохли живуть?

– А как ты узнал? – здивовано вирячилась вона тоді.

– Секрет фірми, – тільки й мовив на те Антон, байдуже махнувши рукою.

Цього разу Антон на диво швидко пізнав і під’їзну доріжку, і їхній будиночок під низькорослою берізкою. Берізка, майже як вдома – подумалось йому. А мо’ це вже і є його дім? Він уявив, як вітряної осінньої ночі, може, стоятиме на цьому дерев’яному ґаночку і слухатиме шурхіт підв’ялого листу… Не хотілось нині про це думати, справді не хотілось.

– А тітка Женя тут чи в Смоленську? – спитав він у Лари, неуважно занурений у власні невеселі роздуми, і тут же зрозумів, що бовкнув зайвого.

– Маман изволили отбыть на юга! – дзвінко розсміялась Лара, немов нічого такого в його питанні і не одчувши. – На второй же день после свадьбы, ты представляешь? И главное – ездит все в Крым, в какой-то один санаторий на южном берегу, в Ялту, кажется. Они все, видите ль, на суставы свои жалуются. Ты представляешь? А я уж думаю: с чего это вдруг, не курортный ли там роман? – вона знов дзвінко розсміялись.

Вони підкотились до ґанку.

Антон роззирнувся по клумбах і трошечки спохмурнів. Бозна, що там за роман, а от чого се тітка зірвалася з місця на другий день доччиного весілля, він, здається, в принципі розумів. Скоріш за все, тітка Женя просто не хотіла з ним, Антоном, перетинатись. Років десять тому йому би таке й на думку не спало, років п’ять тому він би таку думку одігнав, а нині от все більше до неї схилявся.