Володимир Худенко - Дим

А особливо їм, і Антону, і Ларі, припадало до душі те, що зовні ніби не було між Токаревими геть ніяких телячих ніжностей, нічого такого. Батько частенько бурчав на Юлю, та огризалась, нечасто вони й розбалакували між собою, так ото – лише по господарству та ще чому подібному… Та одначе попри те все видно було між ними якусь РІДНІСТЬ, якийсь непорушний зв'язок. І хоч старий Токарев, наприклад, закладав за комір, та за всі роки після смерті жони не пропустив ні одних батьківських зборів, ні одної шкільної лінійки. А Юля, хоч і завіялась у своїх столицях, то в одній, то в другій, але за всі роки не пропустила ні одного татового дня народження, ні одного Нового року чи й менших яких свят – завше знаходила час і можливість приїхати.

Хотіла вона нібито, вже як оце більш-менш у Москві осіла, забрати батька до себе, але той відмовлявся. Махав рукою та казав, мовляв, всміхаючись:

– На кого я своих зайцев оставлю?

– Да собутыльников… – сумно кпинила з нього Юля.

Антон із Ларою часто говорили про це, і якось він їй сказав, що аби дав бог дітей, то, мабуть, він хотів би бути таким батьком, як оцей дядя Миша.

Антон відволікся од своїх тужних роздумів і вгледів, що й Лара, і Іра дивляться на нього якось немов занепокоєно.

– А, цей… – почесав він макітру, всміхнувшись. – Гостинці ж…

– Точно! – зойкнула Іра.

Вони удвох кинулись розстібати свої сумки, а Лара стояла трошки збоку, склавши руки на грудях та усміхнено позирала на них з-під яскраво-рудого пасма, що спадало їй на очі.

– Так… – викладав Антон на стіл пакунки. – Осьо сало домашнє, я сам коптив…

– Да ну тебя! Вечно меня раскармливаешь… – засміялася Лара.

– І все ніяк не розкормлю, – пирхнув Антон у відповідь. – Тут і м’яса трошки є… Ковбаса. Так… Цукерочки, як завжди.

– Боже, ребят… – Лара смішно зашарілась. – Я пытаюсь худеть, между прочим!

– Куди тобі худнути, дурна? – осадила її Іра, копирсаючись у сумці.

– Ну не все ж от природы такие стройняшки, как ты! – вдавано насупилась Лара.

– Ой, не починай!.. – одмахнулась Ірина. – Оце…

– Оце… – почав було і Антон з дружиною в один голос.

Вони зиркнули один на одного і приснули.

– Словом… – узявся пояснювати Антон. – Довго ламали голову, що вам з мужем подарувати… Помовч!

Він розчепіреною п’ятірнею припинив сестрині заперечення.

– Отож ось… – закінчила за нього Ірина і простягла до Лари пакет із вишиванкою. – Це тобі. А ця мужу, – показала на другу.

– Ти якось приїжджала в подібній, – прорік Антон, трохи зашарівшись, – і тобі дуже личило. Ми подумали…

– Господи! – Лара сплеснула в долоні і аж загорілася вся, дивлячись на сорочку. – Хочу! Хочу! Хочу!

Вона просто-таки вихопила у Іри з рук пакет і зникла в коридорі.

Ірина підморгнула Антону, задоволено всміхаючись.

Вони розібрали решту речей та застібали вже сумки, коли Лара вийшла до них у сорочці…

… І була вона в ній просто-таки неймовірна. Іра все правильно вгадала, і доладувала одежину теж якраз. Лара тепер розпустила своє гарне світло-руде волосся, і воно стелилось по плечах та спадало на вишиті ружі на рукавах. Самі рукава вона трошки закотила, і виднілись її тонкі бліді зап’ястя. А до сорочки вона вдягла такі матерчаті бежеві бриджі з зав’язками нижче колін, що до неї бозна-як пасували. Обута ж тепер була в легкі чорно-білі кеди… І чогось те все бозна-як пасувало до цієї привезеної ними сорочини, а може, якраз і те все, і сорочина пасували до ніжно усміхненого Лариного лиця, до її світло-рудого волосся і м’якого погляду світло-карих очей… так чимось схожих на Антонові.

Антон дивився на неї зачудовано, і немов верзлося йому в цю хвилю якесь чудне видиво – він бачив курні шляхи за селом і стиглі колгоспні ниви своєї юності, осьде молотять комбайни прогірклі хліби, і жайвір кричить в ясі:

– Лечу до бога з києм! Лечу до бога з києм!..

– Кий упустив… Кий упустив…

І падає в ниви.

Осьде сунуть машини по Роменській трасі, повні хлібів.

Осьде молотять на току коло комір, ось гурчить надсадно елеватор, а ось спішить на поля бортова машина Йвановича з обідом, і хлопці всідаються в покоси з алюмінієвими мисками, торохтять ними, сміються, і тиха спека стоїть полями, а там аж далі в мареві душного літа мигтять лісосмуги, і чути, як лисички смішно гарчать і тявкають – б’ються за здобич коло колгоспного скотомогильника, і небо голубіє до чорноти, і ні хмаринки, і сонна сарана повзе по вітровому склу…