Володимир Худенко - Дим

Видно, не схотіла вона. Пішла од них, і жили вони після того самі удвох, аж поки Юля на навчання до Ленінграду не одбула. А тепер от, виходить, вікував дядя Миша сам, як билина, вийшов уже на пенсію та розводив одно кролів своїх – була в нього до них охота, ще й яка. І чогось усе кликав він їх «зайцями», а не кролями, бозна й чого. Як ще малими вони всі втрьох були – Лара, Антон та Юля, то дядя Миша, бувало, явиться з роботи трошки захмелений і веде їх до саморобних кліток за хатою, під шиферним навісом. Приговорює:

– Идемте, зайцев вам своих покажу. Во, какие у меня зайчишки! Глядите…

Водилось у нього їх у кращі роки до ста штук, бувало, брався розводити усіляких породистих, та швидко полишав те, бо породисті були надто ніжні – треба було купу щеплень їм робити, та й так – то комарів вони боялись, то холоду. А безпородні й нічого – терпеливі, хоч і не надто м’ясисті. Купляв їм дядя Миша корма в області, а літом та восени махав косою на лугах коло Сожа – косив їм траву та сіно заготовляв на зиму.

Антон і пройшов ото до них не стільки Юлю провести, скільки старого Токарева провідати. І стрів же його на клумбі – він там у розтягнутій майці та старих радянських вицвілих спортивних штанях лаштував каркас теплиці, а чи збирав, чи розбирав його, Антон і не втямив. Дядя Миша радісно всміхнувся до Антона, міцно потис йому руку, а потім вони навіть обнялись. Потім врешті Юля побрела в дім, а вони вдвох погомоніли про те та про се, обіпершись об паркан, постарикували ото так, словом.

– Дядя Миша осунувся, – зітхнув Антон, уже входячи на кухню до своїх дівчат.

Лара там вовтузилась коло холодильника, лаштуючи їм поїсти, а Іра сиділа на табуретці коло столу, немов школярка, поклавши руки на коліна та зворушливо всміхаючись.

Лара розвернулась од розчиненого холодильника, тримаючи в руці біластий картонний пакет із соком.

– Не кажи… – зітхнула й вона, якось болісно скривившись, спохмурнівши.

– Підпиває? – розуміючи, кивнув їй Антон.

Вона кивнула у відповідь, а тоді зітхнула знов, поставила сік на місце і заходилась розказувати, витягуючи з холодильника запаковану шинку. Вона повіла своєю звичною скоромовкою, збиваючись то на російську, то знов на українську, як дядя Миша оскандалився вже оце на весіллі, вірніше, на третій день його. Мовляв, були тут у них два чи три ящики з горілкою, і дядя Миша один нишком кудись приховав. Ніхто його, ясна річ, за руку не вловив тоді, та ясно було, що то він, бо більше нікому, і Юля тоді з ним полаялась сильно, а він хоч би тобі що. І вже сиділи вони всі перед вечором отут же на веранді, і людей багацько було – родичі та знайомі, і Юля ж тут. Аж раптом з вулиці заїжджає бульдозер, здоровенний ЧТЗ з дорожнього управління, з отакенним ковшем… І сигналить бозна-як ще з вулиці, і мигавки ввімкнув, а ківш піднятий чогось. І ото так він і заїхав під крильце, просигналив ще раз та й опустив той ківш, а в ковші тому спить дядя Миша, і спить же собі, як дитина – руки під голови склав і всміхається уві сні.

Тут же розгнівана Юля підлетіла до ковша і ну розбурхувати батька, а той ні в яку – лише одмахується мляво. Тоді вона накинулась на бульдозериста і вихрестила його бозна-як, мовляв, на біса батька споюєте, сякі-такі, де він горілку брав, та ще щось йому кричала, а той лише сміявся, і навіть із кабіни не виліз, і двигуна не заглушив. Юля на нього ще дужче стала кричати, та тут нагодилася Лара – вони з мужем узяли дядю Мишу попід руки та й повели до Токаревих, і ще Юлин нинішній кавалер помагав. Бульдозер ізнов підняв ківш і виїхав собі на вулицю, а Юля нагнала їх і вчепилася в батька знов, той трохи отямився і став на неї кричати, заледве що не виматюкав її, а вона потім його.

Тоді вони таки його з горем пополам вклали у Токаревих на веранді, а Юля не могла вспокоїтись аж до світу наступного дня – Лара усе її розраджувала, а вона лишень плакала, тяжко, недобре плакала.

Антон зітхнув ще, почувши ту оповідку. Він завжди якось із повагою до дяді Миші ставився, не в останню чергу через те, що він Юлю, вважай, сам виходив, виховав. Лара його, Антона, розуміла і поділяла його ставлення до сусіда – вони не раз говорили про те. Вона, наприклад, розказувала про всілякі дрібнички з побуту Токаревих, що врізались їй у пам’ять… Ну от, наприклад, бігають вони з Юлею ще малими дівчатами по хаті туди та сюди, а дядя Миша на кухні каструлями грюкає – якусь юшку варить. Або у залі праскою орудує – Юлину шкільну форму прасує. Бувало, Лара бачила, як батько Юлю до школи випроваджував чи на лінійку яку – нахилиться, то піонерський галстук поправить, то наслинить собі рукав і пилинку якусь витре на щоці їй чи на лобі. Щось було в цьому таке, казала Лара, щось… невловиме і зворушливе водночас. А один раз – це Ларі особливо врізалось у пам’ять – забігла вона до них невдовзі після смерті Юлиної мами, також чи якесь свято було у школі, чи бозна… Ну ото ж забігла вона і бачить – сидить Юля на дивані наряджена, а дядя Миша коло неї, їй бантики на волоссі зав’язує – один бантик, виходить, уже зав’язав, а другий у нього на колінах лежить, а сам він Юлі гребінцем волосся розчісує. Тоді він як побачив Лару, то знітився, зніяковів і навіть щось побурчав на дочку, мовляв, йому на роботу пора, а треба з цією лежебокою поратись малолітньою…