Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

І чому вона заповідала розвіяти свій прах саме у Віденському лісі? Полювала там із Мандлем? Мала з ним якийсь містичний зв’язок?

Занурившись у життєпис Геді Ламар, Августина Романівна замислилась: яка думка повинна червоною ниткою зшити всю розповідь про цю непересічну особу?

Про те, що жінку, а надто красиву, зазвичай не вважають розумною? Про фатальні наслідки життєвих помилок? Про уміння ризикувати всім, що маєш? Про те, чи варто непрофесіоналам лізти в науку чи інші незвичні галузі людського життя? Про нереалізованість талановитої людини, яка за інших обставин могла б дати світові набагато більше? Про мстивість заздрісних людей? Про несправедливість світу? Чи про те, що правди про Геді Ламар не знає ніхто? А чи знаємо ми правду хоч про когось?

На початку двохтисячних Августина Романівна вперше приїхала до Сполучених Штатів, де доживав віку її брат Микола.

Вони вирушили до Флориди, у середній частині якої, в невеликому містечку провела останні роки Геді Ламар. У теплому кліматі, серед лісів, боліт та маленьких озер. Одноповерхові будиночки із зеленими палісадниками – найчастіше без будь-яких парканів, іноді – за низеньким білим штахетником, простим, дерев’яним. Августині Романівні здавалось, що гаряче повітря просякнуте заманливим запахом близького моря.

Дорогою Тіна не надокучала Миколі розмовами, у його віці важко перебувати за кермом так довго. Біля дому, де жила Геді, зустріли її сусіда – жвавого балакучого дідка в легкому світлому костюмі.

– Так, вона жила тут, – охоче ділився він спогадами. – Ні з ким дуже не спілкувалася, виходила не часто. Відпочивала у кріслі, читала, купалася в басейні. Ми спочатку й не знали, хто вона. Потім – наче бомба розірвалася! Та це ж Геді Ламар! Велика зірка! Я нею колись дуже захоплювався. У сорок четвертому я в Європі воював, було мені дев’ятнадцять років. І всюди її фотографію з собою носив. Я бачив її тільки в кіно, а ніби закохався. Стільки років пройшло! Коли вона оселилась тут, я її не одразу впізнав. Жила поруч, звичайна літня леді, наче, як усі, а все ж якась не така, незвичайна. Вона була видатною жінкою.

Коли містечко Альтамонте Спрінгс залишилося позаду, Микола сказав:

– Ну от і кінець. Долі не минути. Її винахід належав майбутньому, а вона одного року не дожила до початку двадцять першого століття.

– Але слід завжди залишається, – не погодилася Тіна. – У Європі саме її день народження – 9 листопада – зробили Днем винахідника. А для мене дуже багато важить, що ідея, яка на наших очах кардинально змінює все життя, належить саме жінці. Красивій жінці.

– Яка різниця – жінка, чоловік?

– Мабуть, для чоловіків і немає різниці, а для мене – є. Я завжди відчувала несправедливість і дискримінацію. І як жінка – теж.

– Тут, в Америці, все інакше.

– Хіба? Я от думаю: а якби патент на секретні комунікації до військового міністерства принесли не актриса й композитор, а професор чи підприємець? До них би поставились інакше? Уважніше? Пробували б застосувати наполегливіше? Скільки життів тоді врятували б?

– Просто розвиток техніки ще не був готовий до реалізації цієї ідеї. Кожен овоч має свій час.

– Але у ставленні до жінок час майже не змінюється. Може, саме зараз якийсь чоловік каже дружині: якого милого ти цим займаєшся, коли в хаті роботи вистачає? І вона відкладає те, для чого її покликав Господь, та іде – готує, прибирає, сапає. Бо – жінка, повинна триматися хати й чоловіка. Заяложена тема! Але історія повторюється знову і знову: в Голлівуді, Відні чи у Львові. Гендерні проблеми, мій друже!

– У когось – можливо. Але не у Геді Ламар. У зірок – інші проблеми.

У відповідь Тіна лише зітхнула. Микола керував машиною, і вона більше не хотіла відвертати його уваги. Дорога довга, швидкість велика.

Обабіч них пролітали симпатичні краєвиди чужої країни. Августина Романівна мовчала. Вона думала не лише про Геді, а й про чоловіка, який тоді, у дитинстві, здався їй Синьою Бородою. Про здатність деяких жінок знайти в собі сміливість відчинити заборонені двері. Про фатальну мстивість казкового персонажа.

Про те, що у казці пляму з секретного ключа жодним чином не можна було стерти.

І про таємного переслідувача згаслої зірки.

Заклопотаний трамвай дзеленчав, лякаючи загавистих прохожих, що стали до розмови просто на трамвайній колії. Водій трамваю нервував. Ті людиська самі під колеса кидаються. А ще пани, такі пишні та модні, поставали собі так безпечно, сперечаються, щось про війну вигукують – а світ довкола їх не обходить? Навіть на дзвінок трамваю не одразу зреагували. Добре, що встиг загальмувати. А тут ще той віз із двома бочками вина! Коні злякалися, певно, вперше до Львова потрапили, ледь вагон не потовкли. А хто буде відповідати? Ну так, господар їх скоро вгамував. Але й тому господарю треба було б файно по плечах гарапником врізати – не вмієш їздити – не їдь! Не навчені твої коні – купи їм шори, би не страхалися.