Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– Я також вас кинула…

– Мамо, це було зовсім інше. По-перше, у тебе тоді були нервовий зрив і депресія, по-друге, тобі треба було працювати, по-третє, ти нас не кинула, а влаштувала вчитись до пансіону. Ти ж і сама навчалась у такій школі.

– Не так і не стільки.

– Звісно, бо у тебе були і мати, і батько, а не так, як у нас. Я свого батька й не пам’ятаю.

Вона зітхнула, а син вів далі:

– Хоча, може, це міг зробити інший твій чоловік.

– Не сміши мене!

– Ти ж сама казала, що той навіжений Тед Стофер тебе бив, а клятий Бойс навіть…

– Не чіпай їх! Вони вже в минулому.

– Для тебе.

– Ти справді думаєш, що я їх досі цікавлю?

– Так. Як об’єкт помсти.

Геді замислилась. Сумно усміхнулась:

– Гаразд, хай буде й така версія. Для нас. А на суді я вдаватиму стару дурепу, що втратила пам’ять і засунула собі в сумку капці, у яких і мексиканська емігрантка посоромиться ходити.

Суд тривав майже тиждень, преса розважала скандальним дійством не лише флоридську публіку, а й усю країну. Крім адвоката, поруч був тільки її дев’ятнадцятирічний син Ентоні Лодер, підтримував, заспокоював. Геді Ламар, розгублена й збентежена, але напрочуд чарівна, нарікала на прикру випадковість: задумалась і забула заплатити за покупку. Погано почувалась. Узагалі на той момент ніби в запамороченні була.

Присяжні зглянулись на неї – і виправдали.

А хтось почав поширювати чутки, нібито згасла навік зірка все це затіяла навмисне, аби знову привернути до себе увагу. За всім цим Геді втратила з очей, що в нью-йоркському видавництві «Bartholomew House» того ж 1966 року готувалася книга нібито її спогадів, яку насправді писали двоє так званих письменників-привидів – Лео Гілд і Кі Річе.

«Авторці» не дали прочитати текст перед друком – дуже поспішали. Книжка з’явилася в магазинах, і зчинився новий скандал. Обкладинка одразу привертала увагу: на чорному тлі – біло-бліде обличчя Геді з підпухлими губами та чорними півмісяцами під очима, наче з фільму жахів. Напис жовтими літерами – «Геді Ламар. Екстаз і я: моє життя як жінки». І під цією обкладинкою – нагромадження вигадок про її сексуальне життя, вигадані кимось непристойні сцени, «зізнання» в наркоманії та німфоманії.

Геді подала в суд на видавців за підробку її автобіографії. Факти, викладені в книжці, визнали недостовірними, але заплямовану репутацію відновити не вдалося. Пізніше актриса резюмувала: «Ця книжка зруйнувала мою кар’єру і моє життя».

Але книжки самі не народжуються. У таких проектів завжди є творці й натхненники. Вона намагалась дізнатися, хто ці натхненники – і не могла.

1957 року військові інженери знову звернулися до засекреченого під час Другої світової війни патенту № 2292387. На той час техніка зробила великий крок уперед, і замість механічного управління за допомогою перфострічки використали напівпровідники. Уперше нову радіоапаратуру американські військові застосували під час Карибської кризи в 1962 році. Потім технологію широкосмугового сигналу використали в проекті системи супутникового зв’язку Збройних сил США MILSTAR.

Звісно, цивільні про це не знали. Не знала й винахідниця – Геді Ламар. Лише коли «Секретну систему зв’язку» розсекретили, на її основі з’явилося сполучення з розширеним спектром – мобільні телефони, WiFi, GPS.

Джордж Антейл, який помер у 1959, про це не дізнався. Фрідріх Мандль пішов з життя 1977 року.

Саме тоді в житті Геді Ламар почався новий період – наукового менеджменту. У вісімдесятих роках її постійно запрошували в наглядові ради компаній знаменитої Кремнієвої долини. Тих, що працювали над реалізацією її винаходу. Її та Антейла.

А той, хто шкодив Геді, чи то заспокоївся, чи вирішив, що уже достатньо помстився, чи просто зник…

Колишня дівчинка Тіна, Августина Романівна Стасюк, прожила довге життя. Вижила у війну, закінчила вуз. Мріяла про журналістику, але брат жив за кордоном, тож у радянські часи змогла стати лише вчителькою. Вона написала книжку про видатних жінок України, проте видали її вже після перебудови. Тоді ж вона зацікавилась і біографією Геді Ламар, яку колись випадково зустріла у довоєнному Відні. Хотіла написати й про неї.

Почала збирати матеріал – і здивувалась. Факти про майже забуту кінозірку суперечили один одному, її поведінка часто здавалася парадоксальною.

Міркувала й про Фрідріха Мандля, який багато років тому в казковому Відні здавався їй Синьою Бородою. Адже він, напевно, знав про діяльність та успіхи колишньої дружини. Як ставився до цього?