Анна Хома - Заметіль

Вилізла на підвіконня. Шарпнула на себе віконну раму. Озирнулась. Ступила на бляшаний карниз.

ЩО ТИ РОБИШ?

ЦЕ Ж ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ!!!

СТІЙ!!!

Передумала. Але повертати назад було пізно: нога вже зісковзнула у порожнечу.

Руки кинулись описувати у повітрі шалені оберти, проте відновити втрачену рівновагу не змогли.

Нога, яка ще залишалася на карнизі, легко втратила останню точку опори.

Зіниці блискавично розширились, коли земля стрибнула їм назустріч.

Тіло плиском вдарилось об повітря, тверде, мов криця, і набрало прискорення.

Внутрішні органи рвонули вгору, підкоряючись фундаментальному закону інерції.

Серце зупинилось.

У вухах зашумів вітер, змішавшись з чиїмось пронизливим криком.

Серце завелося, але у такому ритмі і з такою частотою, що неможливо описати.

ВОСЬМИЙ… ПОВЕРХ…

БУДЬ ЛАСКА…

Голова автоматично відвернулась убік, коли гілки яблуні прийняли на себе перший удар страшної кінетичної сили, пригасили його, пошматували одяг, пропороли в кількох місцях шкіру, розірвали вухо, вирвали пасмо волосся з цибулинами, зламались разом із стовбуром і, схиляючись перед законом земного тяжіння, опустили тіло на землю.

Земля здригнулася.

О БОЖЕ!..

Тазові кістки тріснули і їх уламки змістилися, роздираючи на своєму шляху судини, нерви і клітковину.

Ліва стегнова кістка вивернулася з суглобу.

Розірвалась селезінка.

Півтора літра крові вилилось із свого русла і скупчилося у невідведених для цього місцях.

У легенях поспадалися окремі ділянки, а ті, що залишились, не могли отримати достатньо кисню для своїх потреб.

З найкращих поривань ендокринні залози викинули у кров стільки гормонів, що це катастрофічно погіршило ситуацію.

Струс серця, мозку і нирок перевів діяльність цих органів у критичний режим.

Потужні потоки больових імпульсів змасакрували свідомість.

Зруйновані тканини, не бажаючи цього, перетворились на грізну отруту для ще не ушкоджених тканин.

БУДЬ ЛАСКА…

НЕ ТРЕБА…

НІ…

Змахнула рукою, щоб забрати з очей чорну паволоку… не змогла. Наважилась встати… не змогла. Спробувала закричати… не змогла.

Організм увійшов у загрозливий для нього стан, який називають травматичним шоком.

Правду кажучи, йому було байдуже, як цей стан називають. Він боровся, як міг. Як вимагала того його природа.

Якби він знав, якою буде ця боротьба, то, мабуть, дозволив би собі розкіш померти одразу.

Коротко, ніби протестуючи, клацнув ларингоскоп, перейшовши у бойове положення. На вигнутому клинку засвітилась лампочка. Металева рукоятка холодила долоню, але мороз по спині йшов не від цього холоду.

Шкіра хворого почала відгонити кригою. Синьою кригою на зимовому озері.

Олена висунула хворому нижню щелепу, завела клинок у ротову порожнину, просунула його до межі язика й глотки і, рухом на себе, підняла корінь язика і надгортанник. Голосова щілина виглядала майже так, як у «Атласі з анатомії», тільки значно меншою.

— Трубку, — простягнула вона праву руку, фіксуючи ларингоскоп зором і лівою рукою. Ймовірність потрапити у стравохід була достатньо висока. — Трубку!

Нарешті у долоню нерішуче тицьнули довгождану інтубаційну трубку. Не тим боком, звісно.

Ні, не мав цей хворий сьогодні щастя. А може, не він, може — вона?..

Коли трубка опинилась у трахеї і до неї приєднали дихальний мішок, серце хворого вже зупинилось. Грудна клітка опускалась і піднімалась зусиллями її рук, але то вже була грудна клітка трупа.

Наступні пункти серцево-легеневої реанімації до воскресіння померлого не призвели.

Медсестра дивилась непритомними очима. Нічого дивного: новенька. Здається, її друге чергування. І другий труп на сьогодні.

Олена стомлено потерла повіки. Завтра у реанімації ніхто не здивується. Усі скажуть, що нічого іншого не очікували.

Не любили з нею чергувати. Говорили, що вона притягує нещастя. Що на її зміні завжди повно роботи. Що люди вмирають на її зміні.