Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Запала тиша. З кутка почувся тихий жіночий плач. Чоловіки почали голосно обговорювати Гітлера, британський флот, німецькі підводні човни, знову Гітлера…

Геді поставила недопитий бокал на кришку рояля, сіла поруч із Антейлом. Сказала:

– Мене здивували ваші статті про гормони та ендокринологію.

– Чому?

– Ви ж не лікар, не вчений.

– Хто мені забороняє мати такі ж знання, як у них? Вона усміхнулась:

– Ніхто.

Антейл тихо, майже нечутно натискав однією рукою клавіші.

– Зараз я згадала ваш «Механічний балет».

Він повернувся в її бік, подивився уважно в очі. Мовчав.

Вона продовжила:

– Я ніколи не чула його, але багато чула про нього, даруйте за каламбур.

– І що?

– Дванадцять механічних піаніно й авіаційний пропелер. І жодного виконавця. Як ви досягли узгодження між ними? Синхронізували барабани піанол? Як?

Композитор перестав перебирати клавіші та ще уважніше подивися на неї:

– Тепер ви мене здивували.

– Чим?

– Щоб красива жінка цікавилась таким!

– Я цікавлюсь не просто так.

– Не просто так?

– Авжеж. Барабан піаноли, він же зовсім невеликий, його можна вмістити в корпус торпеди.

Джордж Антейл засміявся:

– Слава Богу! Справжня жіноча логіка! А я був злякався…

– Заждіть, я не все сказала. Розумієте, я трохи знайома з цією проблемою. Коли торпеді по радіо посилають сигнал із координатами цілі, ворог його перехоплює. Може заглушити, а то й перенаправити. Але якщо передавач змінюватиме частоту каналу і якщо синхронізувати ті ж частоти на приймачеві…

– Стоп-стоп-стоп! Я забагато випив сьогодні. Про що ви говорите?

– Про кодування сигналу за допомогою секретного ключа.

– Для чого?

Геді розсердилась:

– Для того, щоб не нацисти топили наші кораблі, а ми – їхні!

– Ох, як потемніли ваші очі!

– До чого тут мої очі? – вона встала, але Антейл притримав за руку:

– Заждіть! Я починаю розуміти.

– І що? – тепер вона дивилась зверху.

– Такі речі не обговорюють на вечірках. Давайте зустрінемось десь у спокійній обстановці. Наприклад, завтра.

– Завтра я, можливо, звільнюся після обіду. Наразі не знаю, як там складеться на знімальному майданчику.

– Зателефоную завтра по обіді.

– О, Антейл, ти зваблюєш мою дружину! – підійшов до рояля з келихом Джин Маркі, який невідомо коли тут з’явився. – Дивись, щоб я не почав ревнувати.

– Я вже йду додому, – сказала Геді. – Завтра рано на роботу. Не забудьте зателефонувати, Антейл.

– Не забуду, – відповів той, цокнувшись келихом із Маркі.

Геді попрощалася лише з хазяйкою й непомітно вийшла в антрацитову ніч. Проходячи повз машину Антейла, зупинилась і задумалась. Вийняла з сумочки губну помаду й написала нею на передньому склі його авта свій номер телефону, своє ім’я. Повагалася трохи й додала ще одне слово: «Чекаю».

Разом вони працювали два роки. Результатом став патент № 2292387 «Секретна система зв’язку (Secret Communication System)». Винахідники-співавтори подарували його уряду США та відмовилися від винагороди.

Керівництво Військово-морських сил спочатку із запалом прийняло винахід. У пресі було оголошено про те, що незабаром з’явиться нове озброєння, яке надасть Сполученим Штатам нечувану перевагу в морських битвах. Але це залишилось тільки пропагандистським прийомом. Практична реалізація винаходу виявилась заскладною для військових інженерів.

Зустрівшись із Геді Ламар, генерали запропонували їй більш підхожу для кінозірки роботу – рекламувати й продавати облігації військового займу. Вона, як і кілька інших відомих актрис, їздила по країні, прикрашаючи своєю присутністю масові патріотичні мітинги. Геді й тут старалася на совість. Вона пообіцяла, що поцілує кожного, хто купить облігацій на суму понад двадцять п’ять тисяч доларів. І цілувала. І зібрала для армії тридцять мільйонів.

А патент 2292387 «Секретна система зв’язку» по-справжньому засекретили й поклали під сукно.

Під час Другої світової війни життя Геді Ламар та Фрідріха Мандля відрізнялися, як день і ніч.

Геді, як могла, боролася з коричневою чумою, що майже поглинула Європу. Працювала, наче її вітер у спину підганяв. А Мандль, який сподівався на прибуткові оборудки з фашистськими режимами, уже за рік після втечі Геді й сам був змушений тікати з Австрії, котра через аншлюс стала частиною Третього Рейху. Бо був євреєм. Він поневірявся в Швейцарії, Португалії, осів нарешті в Аргентині, намагався врятувати своє майно, принижувався, плазував перед Гітлером, відхрещувався від колишніх соратників, зрікся навіть свого походження, вигадавши, нібито був не євреєм, а позашлюбним сином католицького єпископа.