Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Мама втупила вологі очі в стелю й надовго замовкла. Аж тепер я побачив, що Ізабель дуже схожа на мою матір. Тато, коли зайшов, аж стріпнув головою.

– Це треба ж… Диви, Ганю: викапана ти замолоду… Ну, невістко, здоровенькі були в нашій хаті…

Мама замислено киває. Ту схожість вона вже давно помітила. Бачу, що потоваришує з Ізабель. Та зараз вона застрягла у своїх страхах-роздумах:

– Те, що Америка близько, не є добре. Усяке погане за неї розповідають по телевізору й на зборах колгоспних. Бомбу хоче на нас скинути чогось. Там люди тільки за гроші думають. І бездомних багато. Така вже гарна жіночка ота негритянка, Анжела Девіс [10] Американська правозахисниця, член компартії США (до 1991 р.), діяч комуністичного руху, соціолог-марксист, педагог і письменниця (нар. 1944 р.). . Волосся має зовсім як шапочку. Усе воює проти несправедливості й воює. – Мама в курсі всіх телевізійних новин.

– Зате тут, мамо, за гроші ми не думаємо, ніякої несправедливості в нас нема, а все погане тільки в Америці. Так?.. Чи довго б Анжела Девіс у нас повоювала за свої права?

– Що нам за гроші думати, як у нас їх нема. Тут навіть Анжела Девіс не хоче жити. У поганій Америці їй усе одно краще, – долучається тато.

Мама кидає перелякані погляди на молодших і мовчки сварить мене, як у дитинстві, вказівним пальцем. Швидко переводить мову на безпечну стежку:

– Одне є добре, що вже закінчуєте й ні в які халепи не вскочили. А то в тому світі на молодих усякі спокуси чекають. Ти, може, чув, що сталося з твоєю однокласницею Танею Вергун?

– Ні, – брешу й навіть не відчуваю поколювання сумління: не треба мамі того всього знати.

– Як не чув?! Та ви ж в одному інституті вчитеся… Принеси-но, Марійко, газету…

Постаралися ідейні журналісти. Чим нижчий ранг газети, тим більше жовчі. Районна «Зоря комунізму» захлиналася і жовчю, і вигаданими пікантними подробицями. Та мою увагу привернуло інше. Я перечитав тричі й усе не йняв прочитаному віри. Звів очі на батьків. Вони зажурено похитали головами. Тато сказав:

– Ми б із тобою такого не зробили, не переживай. Нам нічого втрачати. А йому є…

Батько Тані публічно відрікся від своєї доньки. Писав, що йому соромно за те, що вона вчинила. Що це не по-радянськи й не так він її виховував. Просив вибачення в радянського народу й Комуністичної партії. Я не знаю, що змусило старшу людину піти на такий страшний крок. Та в моїй душі залишився болючий слід. Навіть не хотілося думати, що відчувала Таня в тюремній камері і як вона не збожеволіла без підтримки рідних. Найболючіша зрада тих, кого найбільше любиш. Рани від неї або смертельні, або кровлять решту життя. Батько Тані став Павликом Морозовим навпаки. Новітній Павлик поважного віку мав слугувати прикладом для всіх. І це лякало найбільше. Я побачив нову гримасу мерзенної деформованої моралі. Вона нагадувала збій у роботі генів. Тоді на світ з’являються нежиттєздатні діти з різними вадами. Важко передбачити, що зроблять зі своїми дітьми люди, які вважатимуть такий приклад правильним. Як і те, що втнуть їхні діти, знаючи, що їхнє коріння слабке…

Мама вже не та. Пальці від доїння стали вузлуваті й покручені. Вона не така моторна, як раніше. Стогне, що не встигає приготувати вечерю. Ізабель обіймає її й заспокоює:

– Сеньйоро Анно, не переживайте: ми з Андрі все зробимо.

У мами свято душі й тіла. Із закутків скрині вона витягає нову квітчасту хустину й довго вив’язує її перед потьмянілим дзеркалом.

– Ну що, сеньйоро Анно, здивуємо колежанок? – задоволено промовляє сама до себе й спішить до корів на ферму.

Брати розпалюють у печі вогонь, а Ізабель роздивляється запаси. Щось мугикає, наказує принести найбільшу каструлю й починає куховарити. До невеликої свинячої ніжки додає все, що тільки є в хаті: квасолю, горох, картоплю, капусту, моркву, гарбуз… Ми з цікавістю спостерігаємо за творенням якоїсь незбагненної страви. На красивий рум’янець і спритні рухи Ізабель можна дивитися безкінечно.

– Потахе, – урочисто оголошує моя чудова дружина.

У густому вариві важко розібрати, що де є. Та суп дуже смачний. Тато задоволений:

– Ну, Андрійку, з цією дівчиною ти точно не пропадеш…

Це найкраща оцінка для Ізабель. У пориві радості вона цілує тата в щоку. Наш тато часто кліпає, ніяковіє, а потім розпливається в широкій усмішці. Це справді незабутній день…

От і добігає кінця наш п’ятий курс. Львів укотре переживає весняну повінь запахів, кольорів і кохання. Час від часу встигаю перед заняттями забігти на маленький базарчик у центрі й купити для коханої букетик весняних квітів. Мені подобається захоплення в очах Ізабель, з яким вона топить обличчя в пахучій зелені. Травнева конвалія – вершина досконалості. На Кубі вона не росте. Ізабель її дуже любить: глибоко вдихає цілющий запах і випускає по-дитячому зі звуком «А-а-а…». Ми сидимо на подвір’ї медінституту біля фонтана й насолоджуємося весною. Товсті коричневі хрущі бринять у зелених кронах кленів над нами; час від часу вони падають і вдаряються неповороткими тілами об асфальт. Моїй чорнявій дружині дуже пасує білий колір халата й ніжні бутони конвалій. Бажання, яке пробуджується в мені, таке ж сильне й загадкове, як запах квітки. Маскуємо букетиком наш пристрасний поцілунок. Краєм ока бачу, що до нас поспішає Віктор. Він чимось стривожений.