Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Усі картини зливалися в одну суцільну чорноту. Справжній «Чорний квадрат» Малевича. Колись зовсім не розумів ні задуму художника, ні тих, хто захоплювався цим полотном. Для цього треба було вскочити в сьогоднішню халепу. Тепер знаю. Чорний квадрат – ода самотності. Гімн суїциду. Математично довершений ідеал безвиході. Ти в центрі. Вершини – твоє замкнуте на чотирьох кутах життя. Любов. Робота. Дім. Друзі. Вага й місце кожного – на однаковій віддалі від твого «я». Чорне, бо ти загубив у СРСР своє «я», свої відстані, свої пріоритети. Ти блукаєш там у суцільному чорному безумстві, не знаючи, ні де ти, ні де твої цінності. Бо тебе змалечку доводять до цілковитої дезорієнтації в думках, почуттях, історії, просторі й часі. То нічого, що картина була намальована 1913 року. Казимир Малевич просто був екстрасенсом. Він провидець радянського майбутнього, його безмовний, німий апологет. Перенасичена Європа знайшла в картині космос, видиме й невидиме. Дизайнери – елегантну довершеність. А я думаю, що то є і моє, і всіх інших радянських людей теперішнє життя. Життя в чорній клітці. Без світла думки і ззовні, і всередині. Без права вийти з неї й побачити інший світ. Це квадратне поле чорнозему. Як добре придивитися, то я теж був у цій картині. І я, і всі-всі… Ми хробаки, яким не дозволено виповзати назовні. Завдання – плазувати. Підтримувати родючість радянського поля. Це портретне фото кожного з нас – минуле, теперішнє й майбутнє. Радянський варіант вітрувіанської людини, приреченої на вимирання під чорним гнітом зла, жорстокості й руху в нікуди…

Мені стало легше на душі, та тепер непереливки тілу. Воно не справляється з такою дозою алкоголю. Якби печінка була з автономними мізками, то вона б уже взяла відпустку й кудись утекла від такої інтоксикації. Єдине, що я хочу зараз, – побачити свою Ізабель. Востаннє перед тим, як за мною приїдуть «компетентні органи»… О, моє бажання здійснилося аж із подвійною силою: переді мною аж дві Ізабелі. Вони такі гарні. Зі щасливою усмішкою я намагаюся доторкнутися до близького міражу й лепечу неслухняним язиком:

– Ізабелі. Ви такі одинакові. Але я кохаю лише одну з вас…

Близнята тривожно вдивляються в мене, синхронно розмахуються й б’ють мене по обличчі. Це наводить різкість в очах. Ізабель рішуча й турботлива водночас. Змушує мене випити багато солоної води й допомагає дійти до туалету. Згодом я здатен викласти подробиці зустрічі з Цербером. Кохана трохи роздумує, а далі вирішує:

– Значить так, Андрі. Ми станемо подружжям. Тоді ніхто тебе не посадить, будь певен. І родину твою не рушать. І ще дещо зробимо. Усе буде добре. Ми не будемо відступати доти, доки не побачимо, як відступають наші вороги…

Назавтра ми обоє мовчазні й зосереджені. Напевно, не так повинні виглядати люди, які несуть заяви в загс. Та в нас хочуть забрати те єдине, що ми вважали своїм. Наше кохання має належати тільки нам. Працівниця загсу стримана й холодна. Приймає наші заяви й пояснює, що від Ізабель потрібні ще якісь дозволи. Моя наречена все нотує й киває головою. Далі ми йдемо до таємного кабінету Цербера. Довго стоїмо під дверима. Нарешті він виходить. Його щелепа бульдога робить красномовний рух уперед. Він намагається оминути нас. Та тепер ми на своїй території. Я рішучий, спокійний, зі стиснутими кулаками: готовий дати йому по пиці ще раз. Ізабель дивиться йому у вічі й дуже голосно говорить:

– Я громадянка вільної Куби. Це мій наречений. Хочу знати, чому ви назвали мене проституткою?

Владлен Вікторович мимовільно втягує голову в плечі й ціпеніє. Студенти навколо з цікавістю прислухаються. Нарешті він розвертається і йде в інший бік. Ізабель іде за ним і голосно продовжує:

– Я буду жалітися своєму консулові, що ви образили громадянку Куби…

Цербер розвертається, буравить очима Ізабель і мене, тихо промовляє:

– Не треба. Я беру свої слова назад… – і швидко йде коридором.

Мене розпирає від радості після нашої перемоги. Не зводжу очей зі своєї усміхненої Ізабель.

– Я не знав, що ти, мала, така відважна.

– А я не відважна, Андрі. Ти відважний, що вдарив його. Мені теж було страшно. Сьогодні він міг повестися як завгодно. Просто відучора я собі повторювала: «Мале перемагає велике… Мале мусить перемогти велике…» Ходімо в кіно… – несподівано пропонує. Що ж, дуже доречно…

Спочатку дивимося на екран, а потім довго цілуємося решту сеансу. Добре, що ми на останньому ряду.

Ми подружжя. Андрій та Ізабель Зайчуки. Їдемо до мене додому. Ми не помічаємо ні бруду поїзда, ні агресивних та п’яних пасажирів. Навколо нас захисна аура кохання. Вона прозора й міцна водночас. В очах своєї дружини я бачу любов. Вона не дратується, коли інколи я сьорбаю чай чи не закриваю дверцята тумбочки.