Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– Привіт, любасики… Володя Івасюк зник. Ми хотіли з ним на нашому випускному заграти… І десь як крізь землю провалився…

Увечері в гуртожитку Віктор схвильовано міряє кроками кімнату.

– Не інакше, як уже до нього кадебісти добралися. Багато чого мені розказав цікавого. Він там на шпагах зійшовся з одним. За ту свою співачку неземну…

Валерій обводить усіх нас уважним поглядом і стримано покашлює. Наука не пішла до бука. Та Віктор не заспокоюється:

– У суботу мені ніяк не вийде репетицію з ним зробити: на весілля їду. Гроші треба заробляти. Жінці от-от народжувати…

Нам із Сергієм нічим утішити Віктора – лише співчутливо дивимося на товариша.

У п’ятницю ввечері, повертаючись від Ізабель, помічаю біля машини Віктора якихось двох зацікавлених чолов’яг. Вони шарпають дверцята й заглядають під днище.

– Гей, хлопці, ви що тут робите? – підходжу ближче.

– Та Віктор попросив машину глянути, – відповідає впевнено один, не повертаючи до мене голови, а другий знову лягає, намагаючись щось розгледіти знизу.

– То я його покличу, – поспішаю до дверей гуртожитку.

Ні в кімнаті, ні поблизу Віктора не було. Аж пізно ввечері я сказав йому, що майстри приходили машину лагодити. Віктор спантеличено закліпав і крутнув головою.

– Які майстри, Андрію? Я нікого не кликав і нічого не просив, куртка на ваті… – і погнав у темну ніч.

Прийшов, із полегшенням видихнув:

– Ху-у-у… нічого не зникло. Усе зачинене, як і має бути. Хто ж то такі, куртка на ваті? Ну, потім розберуся…

Потім так і не настало… У понеділок ми всі їхали вже на похорон Віктора. Від нього лишилося суцільне криваве місиво. В’їхав у дерево на узбіччі на великій швидкості. Смерть настала миттєво… Погнутий сріблястий саксофон, що був частиною душі нашого товариша, стояв збоку біля труни. Прямо на цвинтарі в згорьованої молодої дружини товариша почалися перейми. Батько Віктора плакав і примовляв здушеним голосом:

– Казав я йому, що з гальмами не жартують…

Смерть Віктора стала для нас страшною й незрозумілою несправедливістю. У гуртожитку ми влаштували йому поминки. Пили вино, згадували товариша й не соромилися сліз. З нашого життя випала яскрава й сонячна людина. Усе здавалося, що усміхнений Віктор ось-ось відчинить двері кімнати й скаже: «Чого сумуємо, куртка на ваті? Чого бракує – вина, дівок чи музики?..»

Не встигли оговтатися від страшної втрати, аж через три дні надійшла нова сумна звістка: 22 травня 1979 року ми ховали вже Володю Івасюка. Весь Львів принишк і плакав за тим, хто підніс любов і романтику на вершину сірого життя. Десятки тисяч згорьованих людей під пильним наглядом міліціонерів і кадебістів стікалися вулицями Львова до Личаківського цвинтаря. Завше всміхнений життєлюб покінчив із собою в лісі неподалік від Львова. Повісився на тоненькому деревці, яке чомусь не зламалося. У газетах надрукували розлогі статті, у яких за вуха понатягували незрозумілих фактів і свідчень. Нібито Володя був психічно нестійкий тип, що знехтував лікуванням. Ніхто з нас не вірив цьому. На відміну від журналістів, ми добре знали цю людину. Він любив життя, дівчат, музику, і це було взаємно. Такі не шукають зашморгу, ще й далеко від рідної оселі. Дійсність навколо ставала щораз жорстокішою, брехливішою й непередбачуваною. З чергових халеп уже не можна було вибратися з невеликими втратами, послуговуючись звичними викрутасами. Яскраві й оригінальні особистості заважали владі своєю інакшістю. Вони взагалі не повинні були народжуватися в країні лише дозволених думок. Янголи помилилися, пославши їхні душі на батьківщину п’ятикутної зірки. Та вже коли народилися, то мали загинути.

Через місяць в орендованому драматичному театрі відбувся наш випускний. Ми хором повторювали Присягу лікаря СРСР латиною, більш відому всім як клятву Гіппократа. Було багато усмішок, букетів, вина й музики. Від пафосних промов і привітань лише російською мовою відгонило якоюсь нещирістю. Усі вже знали, де проходитимуть іще рік інтернатури й де працюватимуть опісля. Валерій отримав призначення на Рівненщину, Ліля – у Львів, Сергію дали дуже хлібне місце в курортному Трускавці. Ізабель і я будемо інтернами у Львові, а опісля на нас чекає Куба…

Я дивився на однокурсників і згадував нас, наївних, усміхнених і амбітних, п’ять років тому. У всіх в очах, як і колись, горів вогонь сподівань. Він спалахує завжди на межі фінішу й нового старту. Наші надії знову були великі й рожеві. Випуск поставив усіх на межу, за якою для нас змінювалися правила життя. Друзі, кохання й знання ставали тим капіталом, якому настав час віддавати відсотки. Звісно, десь там, де пустимо коріння, ми обростатимемо новими зв’язками, уподобаннями. Мудрішатимемо разом зі своїми дітьми. Ставатимемо обережнішими в словах, учинках і виборі друзів. Дедалі більше згадуватимемо те, що колись здавалося цілковитою дурнею, зі словами: «А мама була права…» Чи тато… Встановимо нові, жорсткіші рамки для себе й оточення. Та ніколи ці рамки не будуть переглянуті для друзів молодості. Їм завжди буде дозволено все: говорити дурниці, напиватися досхочу, приходити в гості посеред ночі. Шкода, що серед них не буде Віктора. Він навчив мене шукати вихід із патових, здавалося б, ситуацій і ніколи не здаватися…