Тетяна Пахомова - Карпатське танго

На сцені, на тлі завіси з великою головою Ілліча й ще якимись зовсім недоречними сьогодні символами країни, грає «Адоніс» – вокально-інструментальний ансамбль нашого інституту. Ми відбиваємо шалені ритми, що чергуються з повільними романтичними танцями. Моя пластична Ізабель танцює, напевно, від народження. З нею я хочу робити це цілу вічність. Вона найбільше моє інститутське надбання. Мені не хочеться з нею розставатися ні на мить. Те, що ми вчилися на різних факультетах, розлучало нас зовсім ненадовго, та тепер… Тепер ми назавжди разом, і це мені подобається. Наші серця повсякчас вистукують в однаковому ритмі – і коли спимо, і коли танцюємо. Повітря в театрі вже густе від гарячих тіл і випитого шампанського. Переглядаємось з Ізабель і розуміємо одне одного без слів. Виходимо у львівську ніч. Місто зустрічає рятівною прохолодою й нагромадженням контрастних тіней.

– Я така щаслива, Андрі! – кружляє усміхнена Ізабель навколо скульптури Нептуна на площі Ринок. – Тепер ми подружжя лікарів!

– Я теж щасливий! – розкриваю обійми їй назустріч. На безлюдних вулицях можемо обійматися досхочу. – Я кохаю тебе, Ізабель… – виціловую красиве лице дружини. Її близькість наповнює мене великою ніжністю й силою водночас.

Ізабель усміхається й шепоче:

– Я вже так хочу додому… Тобі сподобається Куба, коханий. І ти їй сподобаєшся. Ти добрий і гарний, Андрі.

– Навіть гарніший, ніж твій Фідель?

Ізабель лукаво дивиться на мене, трохи відходить і повільно киває головою. Потім усміхається й прикладає пальця до вуст. Ну що ж, я перевершив самого Фіделя! Нехай це буде нашою родинною таємницею!

Моя красуня скидає туфлі й біжить у вузеньку вуличку. Мчу за нею. Підхоплюю на руки й знову цілую. Повільно прямуємо до гуртожитку. У маленькому скверику помічаємо двох цікавих чоловіків. Здається, вони добряче напилися: стоять в обіймах, наче скам’янілі. Та більший раптом схиляється й цілує нижчого в щоку пристрасно й довго, наче дівчину. Тоді вони прощаються, довго тримаючись за руки. Невисокий чоловік рушає в наш бік. Світло ліхтаря осяває знайомі окуляри й постать. Упізнаємо й кремезного друга. Не можу повірити…

– Сергій?! – не стримую свого здивування.

Хлопець задкує й злякано сахається вбік. Цербер незворушно крокує своєю дорогою далі. Більше Сергій ніколи не потрапляв мені на очі. Він навіть не приїхав забрати речі з гуртожитку. Даремно ми його чекали майже тиждень. Молодик зник, мов шубовснув у воду…

Великі міста нагадують велетнів у куцих штанцях: вони повільно ростуть і ростуть, приймаючи в себе дедалі більше натхненних мрією про краще життя талановитих і не дуже, розумних, дурнів, амбітних і нещасних, наївних, щирих і шахраїв. Вони разом з усіх сил пнуться вгору, до сонця. Люди – працюючи ліктями, місто – зводячи висотки. Та житла все одно бракує. Чим далі від центру, тим одноманітніші урбаністичні краєвиди. У вічному змаганні між красою й ціною перемагає аскетична економія. Однакові коробки-шпаківні приймають у своє нутро одних і дарують потрібну ілюзію про безкоштовне отримання помешкання іншим. Багатотисячна черга охочих стати своїми в оспіваних телевізором містах із роками тільки зростає. Безкоштовне житло від держави – теж дефіцит. Терплячі чекають, нетерплячі тихцем платять потрібним людям. Любов до ближнього, приємні усмішки й показова інтелігентність закінчуються там, де починається квартирний інтерес. Блатні, грошовиті й потрібні краще працюють ліктями на шляху до власного кубельця. Добре, що нам з Ізабель не доведеться правдами й неправдами добиватися дармового житла. Закінчиться інтернатура – ми вирушимо на Кубу. А зараз потрібно знайти помешкання на рік. Це складне завдання. Хочеться щось затишне й захищене від надмірної цікавості господарів.

Острівці одноповерхової забудови, колишні околиці міста, час від часу стають пасторальним вкрапленням у сумному нагромадженні коробок. Нам пощастило знайти помешкання в такому міні-Едемі. На невеличкому подвір’ї стоять два будинки. У більшому живуть господарі, а менший, на одну кімнатку, винаймаємо ми. Щовечора щільно запинаємо штори, зачиняємо двері, вмикаємо мерехтливу лампу-нічник і переносимось у студентську печеру нашого кохання. Тіла віддаються солодкій спокусі. Душі купаються в океані ніжності. Наш вік сигналить: час настав, пора… Гама небесних відчуттів штовхає обох до продовження роду.

– Знаєш, Андрі, у нас на Кубі подружжя не користується презервативами… – задумано говорить дружина. – Коли люди довіряють одне одному, то навіть прозора й тонка гума зайва… У мене душа кричить: «Хочу дитину!» – а отут, у голові, інший голос наказує почекати. Кого мені послухати? – запитально дивиться на мене.