Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Неквапний червоно-жовтий трамвайчик привозить мене на кінцеву зупинку. Ізабель сьогодні має нічне чергування – шкода…

– Доброго дня, пані Галю! – вітаюся зі своєю господинею, відчиняючи невисоку металеву хвіртку.

– Доброго здоров’я, Андрію, – піднімає голову з абияк закрученою гулькою пані Галя. – Як там справи в молодого дохтора? – Її усмішка й погляд наче змащені салом: надто улесливі, наче вона зовсім і не моя квартирна власниця.

Усе це чомусь виймає із закапелків пам’яті батьківські слова-настанову: «Будеш, сину, зубним дохтором… Зубів тридцять два, і кожен боліти може…» Ця усмішка господині адресована не мені, а моїй гарній професії: видно, що пані Галя вже досконало пізнала садистські тонкощі зубних мук. Її губи старанно знаходять баланс між демонстрацією сонцесяйної радості й умінням приховати численні зубні вади. Їй приємно хвалитися перед недалекою сусідкою, пані Іванкою, своїми інтелігентними квартирантами-лікарями. Жінки часто зустрічаються на невеликому подвір’ї, голосно й жваво розмовляють та емоційно вовтузяться на широкій лаві. Модні довгі квітчасті байкові халати щодня шліфують ослін до блиску, як самурай – свого меча. У тих посиденьках уся мудрість усесвіту дрібніє й меркне перед двома всезнаючими й всерозуміючими львівськими панями.

– Дякую, пані Галю. День був неважкий, – ґречно відказую господині й поспішаю усамітнитися у своєму помешканні.

– Ну та то чиста робота, не в шумі… Файна робота. Ну та так: хто на що вчився… – зітхає мені в спину господиня.

Її чоловік працює на автобусному заводі. Цілісінький день серед стукоту й скреготу металу – увечері навіть не хоче дивитися новини по телевізору. Хоча які там новини… Таке враження, що у великій країні тільки Генеральний секретар КПРС і дехто з його політбюро живуть, а решта – так собі, дрібні людці, що випадково затесалися між новин про партійних богів. Разів зі сто повторять усі титули головної бозі, покритикують підлу й злочинну Америку – та й по новинах. Дивіться телевізор, працюйте й будуйте комунізм. Нічого нового… Довго курить надворі й сидить на лавці під вікном, звісивши голову. Інколи кидає довгі гіркі погляди на наш маленький будиночок. Щось важке його мучить. Та він здебільшого мовчить, лише зранку, перед роботою, його злість вибухає каскадом гнівних криків на адресу дружини.

Стіни ховають нас від чужих сімейних тортур. Тут наш острівець кохання, романтики й мрій. Він ніколи не стане сірою драмою сімейної буденщини, ні… Прочиняю віконце й вмикаю програвач. Блискуча вінілова платівка неспішно починає рух. Іду вслід за голкою програвача чорними борозенками в майбутнє життя. Звукова доріжка сховала десятки іспанських слів. Я мушу їх вивчити. З конверта платівки до мене всміхається синьоокий Каміло Сесто [11] Іспанський співак та автор пісень (нар. у 1946 р.). . Жінки божеволіють від нього й переливів юнацького голосу, який укупі з бездоганним білосніжним костюмом посилає флюїди незайманості, чистоти й надії. За хвилю стіни кімнати відсуваються вдалечінь. Зникає осіння прохолода. Я в білому-білому костюмі «а-ля Каміло Сесто» на тлі голубого-голубого неба й тропічної зелені витанцьовую серед тисяч рожевих-рожевих фламінго… Ми граційно рухаємося в такт пісні «No se luehar contra el amor…» – «Я не вмію боротися з любов’ю…».

– Y ya no puedo más… – «І я так більше не можу…»

– «Y ya no puedo más…» – старанно виводжу разом зі співаком, кружляючи кімнатою. На руках легенька, мов пір’їнка, уявна Ізабель заливається щасливим сміхом. – «Еstoy harto de rodar como una noria…» – повторюю в енний раз, видихаю й проговорюю по-українськи: – «Я змучився крутитися на місці, наче колесо»… – У кімнаті вже тропічна спека. Нам із програвачем час перепочити. – Ну що, Сесто, зробимо сієсту? – підморгую до чорнявого красунчика з конверта й із розгону падаю на пляж.

Та голоси за вікном миттю перетворюють його на розхитане дерев’яне ліжко. Стіни зсуваються, рожеві мрії й фламінго розчиняються.

– Ниньки «Докторську» ковбасу давали в гастрономі на Першотравневій. По кілограму в одні руки… То вже матиму на канапки. Годину вистояла.

– О, пані Іванцю, то вам пощастило. Мені щось ніколи не виходить таке свято мати… – скрушно зітхає моя господиня.

– Бо то знаєте чого, пані Галю? Пороззиралася я по тій черзі – та там саме село стоїть… Наші по роботах, а ті наче з голодного краю… Бозюню милий. Та ж маєш у тому своєму колгоспі все, що треба, – чого ще місто прешся обжирати, нє?