Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– І не кажіть, Іванцю… То вже як тут нам самі щось там вділили, то ще й тре зразу приїхати й вивезти. Мали б ми тут кавалок поля, як вони в селі…

Не витримую. Знову вмикаю платівку. «І я так більше не можу…»

– «Y ya no puedo más…» – уже більш енергійно починаю знову.

Тепер я втікаю голяка. Від довгих черг. Від однаково вдягнених людей з однаковими схибнутими думками. Вони зі здивуванням дивляться на мою втечу. Лише сумна мама в оточенні корів-коліжанок махає чорною порепаною рукою мені вслід. Усміхнена Ба спокійно споглядає з гори мій відхід у край тепла, радості й фламінго… Знову треба перепочити. Голоси з лави й далі несуть і мораль, і правду життя.

– …А що вже тих курвів розвелося!

– А чого, думаєте, Іванцю, мій Степан щоранку дуріє? Та надивиться по тих трамваях, як ті безстидниці ноги понаставляють з-під тих куцих спідничин, тьфу! Та то є хлоп, йому щось там ся захоче… Де ми колись так… Якась дівоча стриманість має бути, маєш почекати, щоб чоловік на твою скромність, акуратність звернув увагу, а то… Тьфу!

– Та то направду безсоромність, пані Галю… – вторує пані Іванка. – Той шматок матерії й спідницею назвати не можна. А вітер підвіяв – і їй труси з-під спідничини видно, позорисько! Нє, нема вже так, як колись було: коси файно заплетені, спідниця довга, блузка на всі ґудзики защебнута… Та й до весілля ні-ні… А ниньки Анжелка руда, через кілька хат від нас, знаєте? Так то вже курва з курвів: через шість місяців після весілля вродила! Я то всьо порахувала… Та й тих хлопів тепер теж не розбереш, чого вони хочуть. Тепер на ту, що на всі ґудзики застібнута й спідницю нормальну має, хлоп навіть си не подиве… – Дві дупи в байкових халатах з обуреним сопінням шліфують лавку.

– Та ті дівки теперкай тільки й думають, як того хлопа на себе затягнути. Не то що я: заміж мене мій Степко взяв такою, якою мене мама на світ привела… – укотре гордо повідомляє пані Галя.

Добре, що господиня не бачить придуркуватий усміх на моїй фізії. Цнота як нетлінний знак якості. Найжирніший плюс до самооцінки того, хто став достойним… Ще б щасливчик то зрозумів. Ілюзорна гарантія безсмертного й трепетного кохання. Довічний вимпел чи то переможниці, чи то страдниці… Боже, як же то мій господар не оцінив таку жертовну цінність її цноти… Весь мій подальший життєвий досвід лише підтверджував те, про що я почав здогадуватися замолоду: цноту як найвищу жіночу чесноту ставлять на п’єдестал або чоловіки-деспоти, або сексуальні слабаки: для одних то незабутній трофей, для других – можливість не напружуватись і уникнути порівняння в конкурентному світі самців. А жінки після цієї почесної капітуляції з теплотою зрубаної сосни лежать у ліжку й чекають на вічну вдячність «лісоруба»: запали мене, мій господарю… Колись ця анархічна пересторога стримувала появу дітей, яких надто важко ростити самому, а сьогодні?.. Зі страху й обов’язку постають фальш, підлість, тиранія й війни. З любові – дружба, радість і мистецтво. Не можна кохати з примусу чи помилки незнання. Цнота – це поріг знання. Коли його перейти і як – кожна дівчина має вирішувати сама. Це просто шлагбаум, підйом якого кожен розпочинає сам у голові й серці. Це частина особистої свободи. Історія людства її старанно й тривало придушувала.

У нашій країні й досі тема сексу відсутня, бо його нема й не може бути в країні високих людських ідеалів. Тож знань про ЦЕ не існує. Мовчанкою старанно обходять відверті давньогрецькі ілюстрації, античні статуї, індійське мистецтво досконалого кохання. Найсексуальніша частина тіла радянської людини – очі. І в кіно, і в піснях. У кіно краще очі єврейські – такі, як у Тетяни Самойлової чи Фаїни Раневської: мовчання пережитого болю сотень поколінь генетично зробило їхній погляд промовистішим за слова. А момент першого пізнання плоті автоматично запускає всіх на орбіту вічного й неземного кохання… І в кіно, і в піснях… Тільки не в дійсності. Залишається нездоланна сила фольклору. Домисли й здогади на тему кохання на тисячах ось таких лав стають народними знаннями. Те, що народилося сьогодні на ослоні й зайшло в мої вуха, смішне й недолуге. Ну та не може чоловік все життя, до глибокої старості радіти кубку, який виграв нехай навіть під час дуже складних змагань замолоду! Ні, я так більше дійсно не можу… Щоб не чути двох апологетів сучасної моралі, швидко ставлю платівку Хуліо Іглесіаса. Спочатку його чуттєвий голос проникає в усі закутки душі й змушує вібрувати в унісон із ним чистою любов’ю. Так може співати тільки він – колишній талановитий футболіст, що дивом вижив після важкої аварії. Біль, кохання й жага до життя бринять у кожній ноті. Швидко вловлюю вже деякі знайомі іспанські слова й тихо підспівую. Щемливий голос Іглесіаса навіть змушує замовкнути на деякий час двох мотрон неподалік від мого вікна.