Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– Перепрошую, а майстер Саша тут живе? – проривається крізь пісню жіночий голос із вулиці.

– Тут, тут, – зривається з лавки моралі моя господиня.

– А можна його покликати? У мене тут праска є до ремонту… – приязна жіночка очікувально дивиться на пані Галину.

– Ой ні, панунцю… Він, розумієте, хворий. Не хоче, щоби його люди бачили, розумієте? Я його мама, – по-змовницьки стишується господиня. – Давайте мені, я йому занесу, – приймає пакунок з усвідомленням своєї значущості посередника й зникає в будинку.

За кілька хвилин виходить.

– Завтра ввечері зайдіть. То буде вартувати два карбованці. Влаштовує вас?

Жінка киває головою й прощається. Пані Галя опускається на лаву й зітхає:

– Отак воно і є… І де серед тих розпусниць ще й хворій дитині дружину надибати? Ну, обділив його Бог, то таке. Але руки ж золоті має. Що, не міг би сім’ю утримувати? Та міг би. Але де ти тепер нормальну дівку знайдеш? Бо як воно слабе, бідне, то що, права на щастя вже не має? – Пані Галя замовкає.

Дві тітоньки з гіркотою дивляться поверх паркана на міську обитель несправедливості й розпусти. У вікні за їхніми спинами бовваніє темний силует Саші. Він слухає розмову мами й сусідки. Я його ще не бачив, хоча живу тут уже понад місяць. Він якийсь невидимка. А може, справді важко хворий – у візку чи каліка?.. Мама його дуже жаліє. Ну, на те вона й мама.

– Добре, пані Іванцю… Приємно було з вами поговорити, – порушує мовчанку моя господиня. – Мушу збиратися на службу замість Саші. Завтра обов’язково приходьте. Добра сусіда вартісніша від родини, направду, – улесливо зазирає в очі коліжанці-порадниці.

Пані Іванка неквапно віддаляється, несучи свої масивні надбання, обтягнуті байковим квітчастим полем неймовірних кольорів, а пані Галя збирається на роботу. У нашій країні є робота для всіх. Вона і право, і обов’язок. Не хочеш працювати – тебе змусять. Або запроторять до в’язниці як трутня. Творчий, кажеш? Тоді йди у творчу спілку – письменників, журналістів, художників. Для обліку й тримання під контролем. Чомусь навіть важкохворий Саша має працювати. Чи він не важкохворий?.. Не знаю. Та його любляча мама йде замість нього в ніч сторожувати на склад продтоварів. У сутінках вона розминається з чоловіком, який тільки-но повертається з роботи.

– Вечеря на столі, Степане, – повідомляє сухо й заклопотано, закриваючи хвіртку.

Чоловік байдуже киває головою. Це він чує щовечора. Розставання не напружує їх, а навіть, здається, навпаки. А от мені б так хотілося, щоб моя Ізабель сьогодні була вдома. Лежала на ліжку й мило щебетала по-іспанськи… А я б удавав, що не все зрозумів… Співав би їй, як… Ну, не так, як Хуліо Іглесіас, а як його троюрідний кузен, то точно. Або як Каміло Сесто після ангіни.

Під тиху мелодію ненадовго засинаю. Прокидаюся, вимикаю програвач. За звичкою визираю у вже чорне вікно. Дві темні постаті пройшли повз – від хати до хвіртки. Невже злодії? Приглядаюся й прислухаюся. Ні, це мій господар Степан проводжає якусь жінку. Вони похапцем обіймаються. Жінка стиха задоволено говорить:

– Файний ти, Степане… Приходь до мене завтра зранку. Вгощу тебе канапкою з «Докторською» ковбасою: заслужив. Бувай… – тихенько промовляє й зникає за парканом.

Спочатку ошелешено перетравлюю побачене, далі всміхаюся сам до себе й лягаю спати. От тобі й ветерани сексу. Чудять, як молоді… А що вже молодим казати! Як там моя Ізабель? Незрозуміла тривога й ревнощі відганяють мій сон – його вже не буде. Встаю, швидко натягую одяг і підтюпцем біжу до своєї дружини. Щоб відкинути дурні думки, уголос рахую ліхтарі на шляху. Півгодини, шістдесят ліхтарів, і я, Отелло Зайчук, на місці. Прослизаю повз охоронця, лечу сходами й порожніми коридорами. Третя ночі – навіть хронічне безсоння провалюється в дрімоту. Тихо прочиняю двері ординаторської. Моя гарненька дружина спить на кушетці, згорнувшись калачиком. Як би я тебе зараз поцілував у ті розтулені губки – для початку… Раптово мені стає соромно за дурні підозри. Уявляю, як дружина розплющує очі, радіє й усміхається мені, а потім… Треба йти звідси, доки Ізабель не прокинулася… Обережно накриваю голу п’ятку дружини ковдрою. Не втримуюся від спокуси й легенько торкаюся губами оксамитової щоки, потім навшпиньки виходжу.

Шістдесят друзів-ліхтарів мовчки й без докорів освітлюють мій шлях додому. Тепер я часто згадуватиму їх і це нічне рандеву, перш ніж у мене коли-небудь знову виникне ідіотське бажання стати більярдною кулею підлих гормонів. Треба постояти, як отой укопаний стовп, і пустити світло думки у голову. Мої ревнощі заженуть особисту свободу Ізабель у клітку – це перший ліхтар… Огорожа недовіри роз’єднає наші душі – другий… Її «я» коли-небудь не витримає – третій… Того дня, коли Ізабель стане вільною, – а він таки колись настане, – у клітці опиниться вже моє «я». Його роздиратимуть демони жалю, спогадів і злоби. Маленький простір боротьби не вміщатиме нікого й нічого, що допомогло б вийти. Я ненавидітиму себе, усе і всіх… Особливо їх, закоханих – щасливих, усміхнених і задоволених. Тих, що триматимуть одне одного за руки, а не за душі… Адже схочу повернення в минуле, та ніяк не знайду ні виходу з клітки, ні машини часу для повернення. Нестиму отруту ненависті в собі. Впорскуватиму її невидимі молекули в погляди, слова, стосунки з іншими людьми. Навіть коли говоритиму не про кохання, а про політику, їжу, магазини, погоду… Вони запускатимуть ланцюгову реакцію роздратування, хамства, злості й болю в інших. Свобода світу починається з мене. Як і злість світу. Треба бути вищим за це. Як мій улюблений Пікуй. Він далеко. Шкода…