Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Мене теж у ній влаштовує все-все. Цілу дорогу по-дитячому тримаємося за руки. Ізабель із захопленням зустрічає хвилясті передкарпатські краєвиди. Каже, що вони схожі на її Кубу. Добираємося до нашого райцентру. Він зовсім не змінився. Щоправда, навколо стало якось більше нетверезих людей. Стоїмо на зупинці, чекаємо на автобус у село. З брудної забігайлівки навпроти непевною ходою до нас іде хлопчина в пошарпаному одязі.

– Привіт, Зайчук… Тобто Андрюха, – простягає правицю нетверезий молодик.

Придивляюся… Не можу повірити: переді мною мій однокласник, розумник і комсорг Андрій Гук.

– Привіт, Андрію… – подаю руку й навіть не знаю, чи варто щось запитувати або говорити.

– Що, додому їдеш? З дружиною? Вітаю. – Андрій усе правильно зрозумів. – А я от… бачиш…

– Як твоє навчання? – не можу збагнути очевидної деградації однокласника.

– А ніяк, – криво всміхається Гук. – Мало знав, не те що треба вчив. Вигнали…

Бачить німий подив у моїх очах і продовжує:

– Був комсоргом факультету. Підвищену стипендію отримував, старався. Доценти навіть першими здоровкалися. Поселили мене, як правильного радянського хлопця, у кімнаті з трьома арабами. Усе добре було: дружили, допомагали один одному… – Андрій по-паханськи сплюнув набік, помовчав і продовжив: – Дружили, поки вони всі гроші на дівок не протринькали. Сидять у кімнаті, по-своєму ґелґочуть, їсти хочуть. А я якраз із дому приїхав, торбу привіз – не буду ж друзів у біді залишати, так? Узяв тушонку домашню, – удома тільки-но свиню закололи, – підігрів, ну й нагодував друзів. Жеруть, нахвалюють. Десь за півгодини питають у мене, з чого та тушонка. Відповідаю, що зі свині… Відлупили мене так, що ключицю й два ребра зламали… Потім іще й пішли до деканату й заяву на мене написали: мовляв, нагодував нас нечистою й забороненою для мусульман твариною… Усе вчив, а того не знав. Мовчали в нашому університеті про те, у що саме хтось десь там у світі вірить. Усе якось неконкретно вчили, розмито… Релігія – опіум для народу, ти ж знаєш… Образив я їхні релігійні почуття, виявляється. Міжнародним скандалом запахло. Добре, що після тривалих допитів до Сибіру не вислали, а тільки вигнали… – Погляд Андрія був зболений. Відчувалося, що це його незагоєна рана.

– Життя всіх випробовує на міцність, – несподівано вступила в розмову Ізабель. – Не треба здаватися. Можна спробувати щось інше.

Колишній комсорг якось відсахнувся від слів моєї дружини. Подивився дивно й сказав:

– Я піду, певно… То що, Андрюхо, на все добре… Може, маєш позичити мені на пляшечку горілочки?.. – Схопив простягнутий зеленавий трояк і ступив крок назад. Обернувся і якось знічено мовив: – Ти того… Не тримай на мене зла. Не хотів я тоді вас із Миколою… Змусили. Не винуватий я.

– Так, звісно. Що було – загуло. Може, ти здивуєшся, та я вдячний тобі за те, що було. Це змінило моє життя на краще. Так-так, – перехоплюю недовірливий погляд однокласника. – Та знаєш, тепер мене мучить інше: у нас країна невинуватих, еге ж? Як гадаєш? А ті, що тебе з вузу вигнали, як, винуваті, по-твоєму, чи ні? – запитую. Я зовсім далекий від зловтіхи. Але й не варто підгодовувати своїм співчуттям його жаль до себе. Злість у таких випадках може стати корисною.

Колишній комсорг морщить чоло, намагаючись народити думку. Та надто довго послуговувався чужими. Канал для власних забито вщент.

– Вони… – хотів щось сказати, та роздумав, махнув рукою. – Бувай… – і рушив до товаришів по чарці.

– О, наш Андрюха-професор іде… Ходи, розвіємо горе-печаль… Щось нам мудре розкажеш… – У натовпі його зустріли радо. Там ніхто не повчав. Усі були жертвами життєвих обставин. На запитання «Який шлях легший – з гори чи на гору?» там могли б образитися. Або натовкти пику. Просто жертви – і крапка…

Мама не знала, де нас посадити. Зрештою ми опинилися під потемнілим образом святого Миколая. Марійка з братами Іванком і Петром уже майже дорослі. Усі сидять навпроти нас і вивчають Ізабель.

– То… як? Ви вже одружилися? І як то буде? – усе не могла второпати мама кардинальних змін у родинному житті.

– Нормально буде, ма… Ще рік інтернатури, а потім…

– А потім на Кубу… – радісно підхопила Ізабель. – Ми будемо жити на Кубі.

Мати довго кліпала очима, перетравлюючи інформацію.

– І де є ота… купа? Ми в гості туди поїздом доберемося?

– Ні, сеньйоро Анно, – жвавій Ізабель подобається моя мама, – туди можна тільки літаком дістатися. Або кораблем. Та літаком швидше. Треба їхати поїздом до Москви, а звідти вже летіти. Куба – це острів в Атлантичному океані. Він близько до США. Вам сподобається, от побачите…